Обрав Раскольникова

Родіон Романович Раскольников — це головний герой роману Федора Ми­хайловича Достоєвського «Злочин і кара». Він студент. Точніше, колишній сту­дент, бо скільки б він не намагався якось заробити собі на життя, воно залиша­лося злиденним. І він покинув навчання. Адже він — людина молода, гарної вро­ди, добра й порядна — змушений жити у тісному приміщенні, схожому скоріше на шафу, принижено ховатися від господині цього житла, бо не в змозі запла­тити й за нього. Та ще й навкруги сама наруга над людьми, сама несправедли­вість. І в душі героя визріває протест: цей світ треба змінити! Але як? Поступово в його свідомості складається теорія, за якою усі люди поділяються на тих, хто «сміє підібрати владу» та усіх інших, здатних лише підкорятися. А якщо так, то, виходить, справедливість можна відновити самим лише діянням сильної особис­тості, такої, як, наприклад, Наполеон. І Раскольников мучиться питанням, хто ж він: «Тварь ли я дрожащая, как все, или право имею?» Та як же це перевірити? Важкі думки знаходять несподіване підтвердження у розмові студента й офіце­ра, що обговорюють лихварку Альону Іванівну, яка вже давно п’є кров з бідних, змушених віддавати останнє, аби не вмерти з голоду, Однак ці двоє відмовля­ються від сумнівної «арифметики»: на одній чаші вагів сотні врятованих за гро­ші старої молодих життів, на другій — життя якоїсь нікчемної старої. Адже вби­ти людину— це страшний гріх. Але Раскольников іде на вбивство, відкинувши людяність, мораль заради ідеї, яка оволоділа усім його єством. Герой не знав, як тяжко йому буде після того страшного «експерименту», тим більше, що довело­ся вбити ще й сестру старої, бідну, покірливу Єлизавету. Отже, вбивство, вияв­ляється, не може бути єдиним. Здається, Раскольников мучиться саме через те, що кається у заподіяному. Але ні. Про це ми дізнаємося з розмови героя із Со­нею. Тільки їй він зізнається в усьому. Та вона реагує дивно: «Що Ви таке із со­бою зробили?» Потім висловлює думку: «Ви були голодні? Ви щоб матері допо­могти?» Її людяність протестує проти того, що вона почула. Та він не почуваєть­ся винним у порушенні закону Божого. Радше він переймається через те, що ви­явився не Наполеоном. Отож і в каторгу іде без покаяння у серці, хіба що з гір­котою визнаючи себе невдахою, проте у правильності своєї зловісної теорії не має сумнівів. 1 лише після того як усі сні він побачив світ, у якому панує його теорія, Раскольников вжахнувся, адже його теорія, витвір «лукавого розуму люд­ського» — це замах на саме людство, те моральне підгрунтя, яке дозволяє люд­ству вижити як виду. Йому відкрилася правда, яку завжди знала Соня: моральні істини існують для всіх, вони не є відносними.

То хто ж насправді Раскольников? Людина, яка намагалася поєднати у собі Христа й Наполеона. Він хотів добра й справедливості, але не врахував, що не можна нікого ощасливити силоміць. Не можна досягти справедливості ціною чу­жого горя, тим більше чужого життя. «Не ти дав життя, не тобі його й забира­ти», — зазначає Соня. Але тоді Родіон Раскольников ще не розумів її слів. Зрозу­мів лише зазнавши душевної муки, вагань, озлобленості, відчаю. Аби відкрити для себе велику істину любові. «їх воскресила любов», — сказав про Родіона та Соню Ф. Достоєвський. Отож і шлях головного героя можна назвати шляхом до любові.