Сучасники довго не визнавали імпресіоністичної манери
письма. Але це неприйняття йшло не від некультурності та невігластва, а від
свідомої прихильності до протилежної системи цінностей і смаків. Неуважність до
традиційного сюжету, піднесення ролі окремої художньої деталі, яскрава
колористика, значний психологізм — це дивувало і водночас захоплювало в новому
напрямку мистецтва.
Видатним засновником і представником українського літературного
імпресіонізму був Михайло Коцюбинський. Почавши як письменник-реаліст, М.
Коцюбинський не відсторонився від цього напрямку, але в 1900-х роках з’явилися
твори («Лялечка», «Цвіт яблуні», «Intermezzo»), які
відкрили новий етап у його творчості.
У новелі «Intermezzo» сюжет
відходить на другий план, майже відсутні портретні описи, усе підпорядковується
одній меті — глибокому проникненню у духовний і психічний стан людини, вивченню
нюансів душевних поривів і тонких переживань персонажа.
На перший погляд, твір — це ніби суцільний пейзаж,
насправді ж квіти, рослини, птахи — це лише символи внутрішніх явищ і процесів,
що відбуваються в душі героя. «Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде
на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже», — зізнається герой.
Він не може бути самотнім, і в цьому його трагедія. Вразлива душа персонажа не
може відсторонитися від людського лиха, вона співчуває кожному і переживає
горе кожного як своє. Перевтома викликає байдужість:
звістки про смерть герой твору заїдає стиглими сливами, позіхаючи при цьому.
Він навіть не червоніє від думки про це, бо коли жах переповнює тебе, зникає
здатність вимірювати цей жах.
Байдужа людина — хвора людина, і найкращі ліки для неї —
самотність. От тільки як досягти її, якщо з кожного куточка кімнати дивляться
очі тих, хто страждає і потребує допомоги? Природа стає цілющим джерелом, яке
дає сили і наснагу, лікує хвору душу, повертає здатність співчувати. Визнає
герой новели: «Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і
цілим світом*. Ниви у червні, сонце, зозуля і жайворонки, три білих вівчарки —
дійові особи — стають тими, кому відкривається головний герой. Він п’є тепло
сонця, цей «зцілющий напій, ...як дитина молоко з матерніх грудей», і
підглядає, як жайворонок натягає струни між небом і землею, щоб заграти свою
дзвінку неповторну пісню життя. Зозулине «ку-ку» змивало поступово утому,
спливаючи, як сльози по березі.
Тільки коли кожен з нас зможе осягнути зображену красу
природи, ми зрозуміємо глибину душевної драми головного персонажа, яку М.
Коцюбинський передає за допомогою методу «від противного»: чим яскравіші
барви, запахи, дзвінкіші звуки, які сприймає герой, тим темніша (можна це
уявити) порожнеча була в його душі перед невеличким intermezzo на Кононівських полях.
Поступово «з-під старої сторінки життя визирала нова і
чиста*. Головний герой підтягнув струни своєї душі і може йти між люди —
допомагати, творити, переживати, співчувати: «Йду між люди. Душа готова, струни
тугі, наладжені, вона вже грає...»
Так за допомогою художньої деталі, засобу внутрішнього монологу,
контрасту в настроєвій тональності дійових осіб (Моя утома, Людське горе,
Залізна рука города, Ниви у червні, Зозуля, Сонце тощо) видатний психологіст М.
Коцюбинський розкриває внутрішній стан свого героя, зображує його переживання
і страждання.
Похожие сочинения
| 
