ТУГА ЗА РІДНИМ КРАЄМ У ДРАМІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ «БОЯРИНЯ»

І варіант

Батьківщина... Скільки емоцій і почуттів, радощів і пережи­вань закладено у цьому слові! Відірвавшись від рідної землі, люди­на, мов відірвана від рідного ґрунту квітка, душевно в’яне, засихає.

І тільки повернення на Батьківщину може відживити, поновити її втрачені сили.

Випробування розлукою із рідною землею багато видатних укра­їнських діячів відчули на собі. Серед них і Леся Українка, відома поетеса і талановитий драматург. Через тяжку хворобу письменни­ця була змушена виїжджати в Єгипет, у Грузію, в Крим, що не могло не накласти відбиток на її творчості. Одним із творів Лесі Україн­ки, що висвітлюють душевні переживання людини на чужині, є дра­матична поема «Бояриня*.

У драмі Оксана, головна героїня твору, попадає під гніт тяжких обставин: вийшовши заміж за молодого боярина Степана, вона зму­шена жити у Москві. Спочатку заміжжя видається дівчині щасли­вим, бо вона поєднала свою долю із коханою людиною, її не лякає чужина:

Хіба ж то вже така чужа країна?

Та ж віра там однакова,

і мову я наче трохи тямлю, як говорять.

Та невдовзі Оксанині надії на щасливе життя починають тану­ти. їй, молодій душею і тілом, вільній духом, важко звикнути до принизливих патріархальних звичаїв Росії. Дівчина не хоче запи­нати обличчя, немов туркеня, незвичним є для неї руський сара­фан... І хоча до одягу вона звикає, проте не в силах звикнути до того, що жінкам заборонено перебувати в одній кімнаті з чоловіка­ми, виходити на вулицю. Навіть заручини молодих хлопця й дівчи­ни для неї тут відбуваються незвично, тому що майбутнє подружжя не має права на спілкування до весілля. Здивована Оксана вигукує:

— Як дівчина постоїть на розмові з своїм зарученим, то вже й нечесна?.. Чудна тут молодь!

Рабська неволя чужого краю дається взнаки дедалі більше. Оксана бачить, що її Степан — безправний поряд з іншими бояра­ми, які можуть у будь-яку хвилину обмовити його перед царем, що він змушений шукати компроміс із власною гідністю, коли йому доводиться цілувати руки старим боярам. Головна героїня драми порівнює своє життя з «неволею бусурменською*, і тут читач може зрозуміти, що вона має на увазі не лише власне подружнє життя, а й тогочасне становище України, яка перебувала під гнітом Росії так само, як Оксана — під гнітом чужоземних звичаїв. Внутрішній протест дівчини виривається назовні:

Ой, чоловіче!..

Та й осоружна ж ся мені Москва!

Переживання за долю українського народу, туга за Батьківщи­ною, наказ чоловіка не пускати до палат приїжджих з України, його

'W

сувора заборона написати навіть листа рідним остаточно зламали Оксану. Якщо раніше її страждання виливалися в сльозах, то тепер нею опановує байдужість. Всі сили пішли на останній вибух («Сте­пане! Ти хіба не бачиш? Я гину, в’яну, жити так не можу!»), після якого вона остаточно знесилюється.

Смертельна хвороба, причиною якої є туга за рідним краєм, починає висмоктувати з неї сили. І навіть пропозиція Степана по­їхати у гості до родичів Оксани, бо вже «тепера на Вкраїні утихоми­рилося», викликає у неї не радість, а гіркоту:

Як ти кажеш?

Утихомирилося? Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму — ота руїна?

Отак і я утихомирюсь хутко в труні.

Терплячи муки через розлуку з Україною, головна героїня дра­ми передчуває свою смерть. Розлука з рідною землею гнітить її, і в неї не вистачило сил витримати такий тягар.

Як бачимо, у драмі «Бояриня» Леся Українка майстерно пока­зує емоційний стан патріотки, відірваної від Батьківщини: на почат­ку п’єси Оксана — життєрадісна молода дівчина, в кінці ж читач відчуває, що перед ним — виснажена стражданнями жінка. І сум­но звучать її останні слова:

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...

Ти бачиш Україну — привітай!

II варіант

«Бояриня» — це єдиний драматичний твір Лесі Українки, на­писаний на тему історичного минулого України. Створила його письменниця під час перебування в Єгипті, і, як зазначають дослід­ники, у цьому є своя закономірність — ностальгія породжує звер­тання до української тематики. Героїня цього твору Оксана Пере­бійна також тужить за рідним краєм, як і сама авторка.

Леся Українка говорить у драмі про важкий період в історії України — це був час Руїни, коли земля наша, тільки-но звільни­вшись з-під ярма, знову потрапила у залежність. Письменниця зазначає, що тоді тривала боротьба за владу між козацькими ватажками, і вони заручалися підтримкою то татар, то росіян, то поляків, а народ, втомившись від війни, просто очікував — хто переможе.

Оксана Перебійна разом з чоловіком Степаном потрапила до Москви, і виявилося, що це був зовсім інший світ, що не мав НІЧОГО

спільного з її досить демократичною Україною. Дівчину дивували московські звичаї, не могла вона звикнути до того, що жінки тут невільні: дівчата не можуть ходити містом самі, «співати по гаях — такого зроду не чували», «нема тут звичаю з чоловіками жіноцтву пробувати при бесіді*. Оксана змушена носити московську одежу, не може робити те, що хоче, проте спочатку дівчина думала, що змо­же жити одним лише коханням до Степана і якось пристосується, звикне.

Але поступово таке невільне становище починає пригнічувати Оксану, все частіше згадує вона рідну землю, ніхто не підтримує її в далекій Московщині: Степанова мати вже звикла до нових звичаїв, Ганна і не пам’ятає України, їй навіть дивним видається, що Оксана сама обрала собі чоловіка, адже и саму засватав якийсь царський стрі­лець, якого вона і не бачила, а Степан вже сам себе називає «холопом Стьопкою», намагається прислужитися цареві, завоювати його при­хильність. Дівчина не може стерпіти того, як принижують її націо­нальну гідність, називають «хохлушкою*, вважають людиною другого сорту, для неї Москва виявляється «якоюсь неволею бусурманською*. Огидним вважає Оксана прислужництво чоловіка, котрий виправдо­вується тим, що робить це для добра України:

Та якби ми не гнули тута спини, то на Україні либонь зігнули б у три погибелі родину нашу Московські воєводи...

Оксана думала, що її чоловік хоча б зможе допомогти україн­цям, проте й ці її надії не виправдалися: коли Україна по-справж­ньому потребувала допомоги, Степан не насмілився діяти рішучо, він вирішив затаїтися, перечекати, адже свої свобода та життя були йому дорожчими, ніж свобода України. Звичайно, можна зрозуміти й Степана, адже його жертва просто могла бути марною, але ж воле­любна енергійна Оксана просто не могла сидіти без діла, вишиваю­чи чи лузаючи насіння, як це робили інші боярині:

Степане! Ти хіба ж не бачиш?

Я гину, в’яну, жити так не можу!

Степан розумів, що «не ростуть квітки в теплиці», згоден був відпустити дружину до батька, та надто любила Оксана свого чоло­віка, щоб лишити одного. Вона намагалася вмовити Степана втекти з цієї московської неволі, та не хоче її чоловік зламати присяги, даної царю, остерігається, що подібна втеча може дорого коштувати їхнім рідним.

А Оксана в’янула і сохла від туги за Батьківщиною, вже й пісні не могла співати, втрачала останні сили від того, що не могла допо-

могти рідній землі в тяжкі часи. Тому так гнівно відмовляється вона повернутися додому, коли там «утихомирилось»:

Утихомирилось? Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги,

Се мир по-твоєму — ота руїна?

Вона порівнює себе й Степана з шаблею, яка зрослась із піхвами і заіржавіла, залишаючись без справи.

Образ Оксани Перебійної дуже трагічний, слова, які вклала письменниця в її уста, гіркі та сумні, але й правдиві. І я думаю, що саме через це твір так довго був під забороною.

III варіант

Драматична поема Лесі Українки «Бояриня» увійшла в літера­турний обіг зовсім недавно. Вона навіть не входила до зібрань тво­рів письменниці, про «Бояриню» не писали критики, історики літе­ратури. Що ж крамольного було в цьому творі, що радянська цен­зура його не визнавала?

В основі поеми — історичні події, що відносяться до XVII сто­ліття. Саме тоді, після смерті Богдана Хмельницького, московський цар намагався підкорити Україну, позбавити її тих пільг, яких сво­го часу добився український гетьман. Робилося це по-хитрому: найрозумніших українських старших козаків переводили служити до Москви, давали титул «боярина», пропонували помешкання. Платнею за ці «блага» була вірність російському цареві і повне підкорення йому у всьому. Зокрема й у ставленні до України та українців.

Саме у такій ситуації опинився Степан — син старшини, виве­зеного до Москви разом із сім’єю. У службових справах він приїз­дить на Батьківщину, закохується в Оксану, одружується з нею і перевозить молоду дружину в Росію. Ось зав’язка сюжету, а основ­на дія розгортається у Москві, у'їеремі Степана.

Оксана і Степан — головні персонажі твору. Здається, в них є основа для щастя: кохання і взаємоповага, будинок і достаток. Але ж обидва — страдники, які переживають справжню трагедію. Най­більше показано муки Оксани. Українка-патріотка, вона марно сил­кується звикнути до звичаїв і традицій іншого народу. їй не зрозу­міло, чому жінки тут безправні, принижені, чому молода дівчина не має можливості вийти заміж за коханого, а повинна чекати, доки сваха знайде для неї когось. Дивним здається Оксані російський одяг, огидним — звичай цілуватися з чужими чоловіками-боярами, високими гостями Степана. Але, врешті, до всього можна звикнути, крім головного: московські «наставники» Степана зневажають