ФІЛОСОФІЯ БУТТЯ В РОМАНІ О. ГОНЧАРА «СОБОР»

І варіант

«Майстер, голос якого має ціну всюди, де в пошані сила й краса духовності, гуманізму, національної свободи, — таким постає видат­ний письменник сучасної доби Олесь Гончар,» — так відгукувався про цього майстра слова відомий літературознавець А. Погрібний. Та є в Олеся Гончара ще одна іпостась — він філософ. А завданням будь-якого філософа є створення власної філософськи обґрунтова­ної картини світу. Саме таку картину подає на розсуд прискіпливо­го читача письменник у романі «Собор».

В основі філософії буття Олеся Гончара лежать два концептуаль­них поняття: будівник і руйнівник. Весь світ поділяється на ці дві групи, перша з яких є групою людей майбутнього, що творять пре­красне життя на землі, гідні своїх мужніх попередників і заслуго­вують на пам’ять нащадків, а друга — виродки, що повинні зникну­ти у нормальному суспільстві, вони — результат важкої недуги людства на ім’я бездуховність.

У змальованому металургійному селищі Зачіплянці живуть «здебільшого праведні люди», які ставлять перед собою завдання залишити нащадкам щось корисне, гарне, красиве, зберегти спад­щину віків, передати вічні духовні цінності. Такі будівничі, як ко­зацький хлопчик, за чиїм задумом збудували дивний собор, профе­сор Яворницький, Ізот Лобода, Микола Баглай, юнак-архітектор, ду­мають про незнищенне, оскільки «людині властиво прагнути вічно­сті, знаходити в ній для себе мету і натхнення... Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увічнювати себе в тво­ріннях своїх і дарувати їх нащадкам». Вірить Микола Баглай у творчу душу людини: «Я вірю в будівничих. У зміни вірю: руйнач, вандал вже проклятий нами і буде проклятий майбутнім теж». Ті, хто будує, своєю присутністю оживлюють простір. Наголошує пись­менник, що будування природне для душі, а руйнування веде до знищення насамперед себе, своєї сутності.

Усе можна зруйнувати. Можна створити штучні смердючі моря на місці широких розливів Дніпра, можна осушити Скарбне, і тоді тут ніколи не буде туманів, можна зруйнувати віковічний козацький со-

бор, а на його місці побудувати шашличну або гігантський холодиль­ник для м’ясокомбінату, та не можна, на жаль, повернути все назад, не можна насолоджуватися шумом зрубаного дубового лісу, запахом знищених очеретів... Людина звикла думати про користь для тіла, але забуває про користь для душі, а її ж ні за які гроші не купиш. Із цьо­го забуття починається руйнач, на мою думку.

Будівник починає з малого, а користь має велику: «Хто поса­дить дерево — того і внуки згадають. Хто зламає — того й діти проклянуть,* — така програма в Ізота Лободи. Талановитий стале­вар всіх ділить на майстрів і браконьєрів Тарасовим словом: «Той мурує, той руйнує...*. Гірко, що син його став духовним браконьє­ром. А може, воно так і треба, щоб «насупроти кожного майстра... був і свій браконьєр?* Напевно, звідси й беруться «дикі коні доби*, яким просто кортить розбити вітрину, напитися, похазяйнувати у святому місці. Такий «мотлох історії*, як Володька Лобода, Тарату- та, лектор, не має страху в душі, бо в ній немає вічних цінностей, пам’яті роду, в ній «чорний хаос, холод, мертві каньйони шлакових звалищ».

Попереджає О. Гончар словами Яворницького: «...Зайнятий руйнуванням неминуче деградує...», бо для розвитку потрібно до­класти зусиль, а деградувати легко, лежачи на дивані або п’ючи вино в кафе. Письменник, створивши свою філософію життя, пере­конує кожного читача берегти собор своєї душі, виховувати в собі будівничого краси. Тільки за цієї умови ми зможемо зберегти жит­тя на планеті, не залишитися безбатченками на своїй землі.

II  варіант

Роман Олеся Гончара «Собор» — роман філософський, в якому автор не просто розкриває важливі морально-філософські категорії, але й передусім ставить проблеми духовності своїх сучасників, по­шуки ними сенсу буття, збереження історичної пам’яті й наступно­сті поколінь, визначає витоки духовного нігілізму й споживацтва, байдужості у ставленні до національних святинь.

Героями роману є прості люди із селища Зачіплянка. Старше покоління представляють колишній металург, а тепер бакенник Ягор Катратий, який в юності був махновцем; його товариш-сталевар, пенсіонер Ізот Лобода, два сини якого загинули на фронті, а третій перетворився на нелюда; колись репресований учитель Хома Рома­нович; баба Шпачиха, яку прозвали «зачіплянською квартальною». В історичних епізодах згадуються також історик Дмитро Яворни- цький та отаман Нестор Іванович Махно. Середнє покоління — це Іван Баглай, який працює в Індії; його вірна дружина Вірунька, ко­лишня доярка, а потім кранівниця, гроза місцевих хуліганів; «бать-

копродавець» і «висуванець* Володька Лобода. Багато в творі й молоді: 22-річний студент і мрійник Микола Баглай, його друг Оле- кса-механік і сирота, знеславлена жорстокими людьми утікачка з Вовчугів (дуже показова назва) Єлька Чечіль.

Усі з героїв роману так чи інакше замислюються над сенсом буття, визначають своє місце в ньому і своє прагнення на майбутнє. І в кожного це розуміння різне. Так, наприклад, Микола Баглай, спостерігаючи нічний собор, думає так: «І після тебе прийдуть, жи­тимуть на цій Зачіплянці люди іншого складу, інших професій, кі­бернетики які-небудь, астронавти... Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом’януть? Кажуть, що інстинкт смерті є нібито визначальним в житті людини. Ніби все диктує страх перед невідо­містю, перед тайною зникнення... Та чи так це? Чи не більше мусить лякати живучого те, що проіснувати він може безцільно, пройти дорогу життя людиною-авоською, відцвісти свої весни пустоцвітом? Так у чому ж все-таки він, «конечний зміст всієї мудрості земної*? Як бути справжнім? Як досконалитися? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи?...»

Микола Баглай, замислюючись над цінностями людського бут­тя, намагається жити так, щоб слід, який він залишить на землі, був добрим і прекрасним. Саме цим бажанням юнак вимірює кожен свій вчинок і в ставленні до природи, і в ставленні до людей. Тільки його всеохопна любов до людини допомагає відігрітися скривдже­ній людьми Єльці, яка вже не вірить в доброту і кохання, а в любові до Миколи віднаходить втрачену віру в людей, сенс існування, бо без віри в людей і людство ніхто не може жити щасливо.

А ось як оцінюють сенс існування таких людей, як Володька Лобода, люди, що з ним спілкуються. Наприклад, Ромця Орлянчен- ко говорить: «Але є така штука — наркотик владолюбства, героїн кар’єризму... Його тільки раз вхопи і пропав... Жадобою влади — тільки й цим його очі блищать. Рідного батька за кар’єру промі­няє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись. Ідеали? Чхати йому на твої ідеали! Владу йому, побільше влади! А спитай, для чого? Та ще щоб вище стрибнути! А стільки їх таких...» А батько говорить так: «Свистуни, свистуни... Таких допусти... Все просвистять!.. Хочете, мовляв, ще одним ГЕСом галасу наробити, а плавні та Скарбне хіба вам болять? Аж зашумлять під воду! Буде, як там, на Каховському, де пів-України пустили на дно, думали море збудувати, а збудували болото! Гниллю цвіте, на всю Україну смер­дить!»

Ставлення до життя Володьки Лободи — це вибір штучних цінностей скороминущої хвилини, це переживання егоїстичних ін­тересів, надання власному комфорту переваги перед цінностями загальнолюдськими. І така позиція не може викликати поваги.

Загалом критерієм життєвих цінностей в романі виступає став­лення до собору як символу історичної та культурної пам’яті, вті­лення людської духовності, національної свідомості, вищості люди­ни над матеріальними інтересами. І тому питання про зруйнуван­ня собору — це не просто питання про якусь окрему церковну будів­лю, а питання про буття людини загалом. Із собором пов’язані най­кращі спогади та переживання людини.

В уста молодого архітектора Гончар вкладає такі важливі сло­ва: «Всі ми руйнуємо... Руйнуємо своєю байдужістю! Були такі, що Десятинну в Києві знищили, Михайлівський Золотоверхий на очах у всіх зруйнували... І зараз самі сіємо байдужих! Плодимо жорсто­ких... Самі плекаємо руйнача!» Герой говорить про дуже важливу в житті суспільства річ — виховання небайдужих до всього, що від­бувається в житті громадян, які творитимуть чисте від духовної скверни суспільство.

Герої роману розмірковують над тим, як повинна жити справжня людина, і що таке життєвий подвиг: «Кажуть, що поезії передує подвиг. Інших життя кидало на великі випроби, а що тебе жде серед цієї буденності, серед плину сірих днів, що деколи справді здаються «мов осінні пляжі...»? І яка вона є, сама природа подвигу? Чи здатен його вчинити той, хто заздалегідь готує себе до цього, чи, може, ближчий до істини той, для кого — подвиг — це акт миттєвий, блискавичний, майже рефлекторний? Він, певне, як спалах, його віч­ність вкладається в мить, він там, де йдуть на смертельний риск, без вагань кидаються на двобій зі злом...»

Герої роману Олеся Гончара доводять, що в буденному житті завжди є місце подвигу, і що прості люди, які зберігають в собі на­родне розуміння моральності, не дають нашому суспільству здича­віти, втратити сенс свого існування.

III  варіант

... Собор лине вгору, ідеальне суголосся бань породжує мелодію, яку слухають блакитні вежі. Її чують і люди, розрізняють німу музику серед бурхливих акордів життя ті, що й у собі бережуть собори, красу почуттів і прагнень. Такими є більшість героїв рома­ну Олеся Гончара «Собор».

Собор — світла пам’ятка легендарного козацтва, що після роз­грому військом Катерини II Запорозької Січі задумало поставити цей величний храм на згадку нащадкам. Цей собор став не тільки прекрасною архітектурною пам’яткою, не тільки зразком мистець­кої вправності зодчих-будівників, але й свідком історії народу, метафоричним символом його духовної краси, джерелом натхнен­ня і бажання жити.

Велична будова — свідок епохи, струмінь, що несе у сучасність подих волі предків-козаків, почуття краси. Так, для Миколи Баглая цей старий собор — це не просто пам’ятка архітектури, він для нього — символ зв’язку між минулим і сучасним. У ньому він відчуває душу тих запорожців, які будували нащадкам на згадку цей собор, будували, бажаючи залишити свій слід на землі, доторк­нувшись до вічного і прекрасного — до мистецтва, будували, вклав­ши в нього своє розуміння краси, прагнення людини до неба і вічно­го життя як на небі , так і на землі — в пам’яті людей. Микола дивиться на цей собор, його думки і душа линуть у минуле, його відчуття живуть у сучасному, його велика справа — захист собору від руйнівників, боротьба з пігмейською психологією, — буде жити у майбутньому, адже завдяки таким, як він, сьогодні ми можемо милуватися красою наших храмів, пишатися ними — свідками на­шої історії, завдяки таким, як він, наші нащадки зможуть доторк­нутися до прекрасного, до минулого, до історії, відчути вічне. Завдя­ки таким, як професор Дмитро Яворницький, що в свій час ладен був пожертвувати життям, захищаючи собор від махновців. А скіль­ки всього пішло з життя разом з людьми! Саме про це мовчить собор «у дивному смутку», адже скільки він усього пережив, скіль­ки всього бачив, але не видно на ньому «зморшок часу*, бо не під­владна їм висока душа. Недарма Миколі здається, що у соборі живе «горда нев’януча душа степу», живе дух народу, його естетичний ідеал, який не підвладний часу і процесу старіння. Собор для Баг­лая живий, він чує музику «отих гармонійно піднятих в небо бань- куполів, наростаючих ярусів, його співучих ліній», що для нього реально існує, він душею вслухається в «музику сфер*, у вічну му­зику. Собор навіює на Миколу щось велике, адже «має в собі щось від стихії».

Собор у романі Гончара — це не тільки індикатор душ, це сві­док історії, це зв’язок між небом і землею, вічним і миттєвим, між Всесвітом і людиною, між минулим і сучасним; він — втілення самого буття. Створивши цей метафоричний образ, Олесь Гончар ніби постукав у серця людей, нагадуючи їм про вічні цінності, про їхню історію, про духовний зв’язок між поколіннями.