Аналіз вірша 0. Блока «Незнайома» (переклад М. Литвинця)

Вірш «Незнайома», написаний Олександром Блоком 1906 року, є одним із ше­деврів російської лірики. Розповідають, що народився вірш із вражень від поїзд­ки до дачного селища Озерки. Отже, темою твору можна вважати розповідь про маленький епізод із життя — зустріч з Незнайомою на тлі весняного вечора. Але це було б надто буквально і надто спрощено. Адже вірш сповнений барв і звуків, образів і дій.

Композиційно вірш будується на контрасті картин і образів, протиставлених і відображених одне в одному. Ось перший образ — це образ-пейзаж міста, точ­ніше, передмістя. На темно-сірому тлі весняного вечора «ледь золотіє крендель в булочній». Та чомусь цей «золотистий» колір дає відблиск жовтого. Своєрідний символ суму. Тут «правує окриками п’яними весни хмільний і тлінний дух». У цій розгорнутій метафорі звертає на себе увагу оксиморонність образу: поєднані в од­ному ряду протилежні за змістом епітети — «весни хмільний і тлінний дух». Вес­на — це символ відродження, кохання, але не тут. Вона є лише тлом, приводом для вульгарних щоденних подій:

І кожний вечір, за шлагбаумами,

Заламуючи котелки,

Серед канав гуляють з дамами На всякий дотеп мастаки.

І знову ми бачимо контраст: «гуляють з дамами», але де? «Серед канав». Отож не дивно, що й місяць, звичний образ — супутник романтичного кохання, зобра­жений так: «байдуже скривлюється диск». Він плаский, як дотепи отих жартівни­ків, адже за ними не гра розуму, а лише засіб досягти свого. Тому повсюди чуєть­ся не сміх, не пісня, а «...чується жіночий виск». Щоденність і вульгарність кар­тини вселяють безнадію і втому. Тавро втоми на всьому, це ми відчуваємо через епітети: «єдиний друг наморений», «хмелем упокорений», «лакеї заспані».

Але у другій частині вірша з’являються інші емоції, підкреслені іншою лекси­кою — нейтральною або вивищеною, а не зниженою, як досі: «час умовний», «ді­вочий стан, шовками зловлений». Разом з тим за допомогою анафори («І кожен вечір...») автор підкреслює постійність дива. Як щоденна вульгарна метушня за­недбаних вулиць, так само щодня ліричний герой сподівається дива і бачить його у цій загадковій жінці. Незнайома позначена темним кольором — чорним та фіо­летовим — «жалобними». І, як завжди, синім. Синій у Блока-символіста означає зіркове, недосяжне начало, фіолетовий — тривожне. Саме так — кольорами, па­хощами — враженнями ліричного героя змальована загадкова Незнайома. Вона — сама загадка, вічна недосяжна таємниця жіночності.

Духами лишачи й туманами,

Сідає мовчки край вікна.

П’ятистопний ямб із пирихіями ніби підкреслює сповільнений темп її ходи й величний поступ. Асонанси на а—о, наче відлуння, що дає змогу розширити про­стір:

Чудною близькістю закований,

За темну я дивлюсь вуаль —

1 бачу берег зачарований І чарами пойняту даль.

Ряд епітетів (чудною близькістю, берег зачарований) та метафора (чарами по­йняту даль) створюють образ загадковості, у якій панує образ жінки з синіми очима:

І очі сині-сині, тужачи,

Цвітуть на березі смутнім.

Остання метафора допомагає побачити, відчути, як манить загадковий погляд. Тим більше це підкреслено синім кольором. Як ми пам’ятаємо, це символ зірко­вого. недосяжного. Так складаються образ ліричного героя — людини витонче­ної, здатної глибоко відчувати іншого, цінувати життя, та Незнайомої — жінки- загадки, до якої нічого брутального, вульгарного не пристане.

Якою ж є головна думка вірша? Кожна людина — таємниця. Умій побачити, здогадатися про те, наскільки глибокий і прекрасний світ криється за зовнішні­ми звичними рисами. Що для цього потрібно? Вино — символ прозріння? Пев­ні умови? А може, просто тонку душу, здатну відчути іншу людину, зрозуміти її і полюбити:

Мені всі тайнощі довірено З чиїмось сонцем заодно...

Ось так, крізь тривогу фіолетових туманів, сіру буденність і збляклість кольо­рів, виблискує «сонце» — символ надії, життя.