ЯСКРАВИЙ СВІТ ХУДОЖНЬОГО СЛОВА Л. КОСТЕНКО

І варіант

Про поетичну творчість Ліни Василівни Костенко написано багато, але всі праці присвячені, як правило, суспільній діяльності поетеси або її ролі й значенню творчості для покоління шістдесят­ників. На жаль, немає ще розвідки, яка б показала поетичну майстер­ність письменниці, тобто все те, що відрізняє почерк справжнього майстра від посереднього віршоробства. А талант Ліни Костенко незаперечний, саме тому її поезії вражають кожного, близькі чита­чеві, хвилюють його.

Видатна письменниця у своєму творчому спадку торкається багатьох тем: це і вічні духовні цінності, краса життя і природи, жорстокість війни та її наслідки, перше і вічне кохання, роль мит­ця в суспільстві, доля України тощо. Жахають читача «ті залишені в полі гранати, те покиддя війни», через яке гинуть «кирпаті сільсь­кі аргонавти, голуб’ята», і водночас кожний глибоко відчуває пере­живання дівчинки «в сімнадцять, сімнадцять гарних, неповторних літ», яка закохалася вперше, а «хлопчина їй не відповів взаємніс­тю». Ми замислюємося над вічним плином життя, яке не зупини­ти, щоб виправити помилки:

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу, —

і прагнемо «зробити щось, лишити по собі», зберегти в серці те, що не мине: посмішку Джоконди, погляд Рафаелівської Мадонни; за-

кохатися до безтями у світ, який нас оточує. Разом з поетесою ми шаленіємо від кохання:

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Ліна Костенко — талант багатогранний і незабутній. Кожна її поезія — це філософський роздум про вічні категорії, це урок мо­лодим, це сповідь. Поринаючи в чарівний світ її творчості, ми вино­симо для себе справжні дорогоцінності авторської мудрості, вивча­ємо життя людини, бо вся авторка — у своїх творах, вона не прихо­вує нічого від своїх читачів. їй огидні користолюбство, пристосуван­ство, ницість, духовне рабство, вона прагне високого польоту в «час орлів»:

Стеля і стеля,

А де ж висота?

Що за поет, як піввіку лякався?

Звикли до правди мої вуста.

Нащо їм чорне вино лукавства?

Поетична образність Ліни Костенко свіжа, приваблива, умоти­вована глибоким відчуттям естетичної міри. Поетеса — глибоко оригінальна, вона використовує яскраву палітру кольорів для зо­браження природи, має багату метафоричну уяву. Чого варта, на­приклад, поезія «Ніч», у якій письменниця дивиться на землю ніби з далекого космосу й уявляє її молодою красунею, на яку задивився Місяць:

Розметавши ріки, як руки,

Спить земля в м’якому просторі, їй на коси випали роси,

Трави-ковдри сповзли з постелі,

Та й відкрилися ніженьки босі

І гаряче плече пустелі.

Поетеса оживлює природу, яку любить безмежно (то ж є Батьків­щина!), особливо захоплює її вечірня пора, коли натруджена людина нарешті може озирнутися і побачити, як «вечір лізе в пасіку ведме­дем через обрій — ніби через тин», як цей вечір «сонце пшеничне розкраяв і окраєць над полем залишив». Роки, прожиті серед рід­ної природи, неабияка спостережливість великою мірою позначи­лися на поезіях письменниці.

Ліна Василівна Костенко — справжній митець, людина високо­го таланту, відверта зі своїм читачем. Її поетичний світ полонить читача з першого ж прочитаного рядка і залишає фантастичне вра­ження, адже поетеса завжди щира, її слова проникають глибоко в душу і запам’ятовуються назавжди.

II   варіант

Поезія — де завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

Ліна Костенко

Ліна Костенко... Це ім’я підноситься, наче прапор, у нашій укра­їнській поезії. Хоча вартість її поезії ще й не оцінена вповні, не вивчена літературознавцями, але для українського читача вона вже давно стала джерелом цілющого слова, яке тамує спрагу щирості й душевної щедрості, ліквідує брак правдивості й чистоти. В. Бази- левський писав: «Українській літературі поталанило, що в ній є постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів. Це піднімає Ліну Костенко в очах мудрого читача на ту висоту, у ті сфери духу, які зрідні бунтарству Лесі Українки чи, скажімо, Габріели Містраль... З відстані у часі подвиж­ництво Ліни Костенко стане ще виднішим... Це більше ніж поезія — тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка, наші мар­ноти й глупоти. Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мис­лі...* Ці слова дослідника якнайкраще характеризують специфіч­ну насиченість поезії Ліни Костенко поетичним сенсом, поєднання традиційного поетичного струменя зі сміливим новаторством, гус­тотою образності.

Поетеса керувалася в поезії досить високими критеріями, вва­жаючи, що право на існування має лише те слово, яке потрібне су­часникам, яке облагороджує їх, містить у собі квінтесенцію духу доби. Тому вона непримиренно ставиться до так званих «пустих* віршів, що пишуться тільки задля слави чи ще якихось винагород:

А скільки в нас поезій

випадкових З нічого й ні для чого виника!

Байдужих фраз металу нетривкого,

Думок затертих І порожніх слів...

Сама прагнула простоти слова, не намагаючись нагромадити складні символічні конструкції. Але яка ж складна ця простота! І чому ж вона так бере за душу? Чому змушує страждати, співпережи­вати, навіть плакати? Тому що кожне слово, мов щире золото, мов стигле зерно, лягає у ґрунт нашого серця. І невже можна залишити­ся байдужим до таких, наприклад, рядків:

Коли буду я навіть сивою, і життя моє піде мрякою,

я для тебе буду красивою, а для когось, може, й ніякою.

Так, ніяких ускладнень образності, символіки, навіть звичай­них для поезії порівнянь, але сила вірша в цьому й криється. Кож­не слово займає своє місце і тому змушує рядок бриніти, наливатися чистим змістом.

Ліна Костенко в одному з віршів немовби сама визначає ролі для своїх поезій, класифікуючи їх за енергетичним струменем:

Є вірші — квіти.

Вірші — дуби.

Є іграшки вірші.

Є рани.

Є повелителі і раби.

І вірші є — каторжани.

Крізь мури в’язниць,

по тернах лихоліть —

ідуть, ідуть

по етапу століть...

Чому вірші можуть стати каторжанами? Поетеса сама відпові­дає на це питання: «Український письменник, приходячи в літера­туру, спершу й не знає, в зону якої біди він вступив. Потім прохо­дить здогад і протест: такого не може бути! А потім усвідомлення: так є. Але мушу працювати. Це доля мого народу, отже — і моя доля*. Саме цією позицією вимірюється й визначається тематика поезій Ліни Костенко.

Кожне слово поезії нашої сучасниці немов жива істота, яка може боліти й страждати:

Але поет природний, як природа.

Од фальші в нього слово заболить.

Природність є однією з головних ознак поезії Ліни Костенко. Природний ритм слова відображує природну плинність життя, при­родний хід думок. Тому, мабуть, поетеса неодноразово зверталася до зображення природи, відтворюючи її неперехідну силу, нетлінну красу:

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! — та сама.

Цей образ, побудований на асонансах і поетичній тавтології від­творює притаманне поетесі вміння грати зі словом, використовуючи