МОТИВ ТУГИ ЗА БАТЬКІВЩИНОЮ У ТВОРЧОСТІ Є. МАЛАНЮКА

Представник абсолютно нової генерації, поет-воїн, незрадливий лицар-патріот, Є. Маланюк увійшов в історію української літерату­ри XX століття особливою силою слова, пристрасністю почуттів, сміливістю зображення навколишньої дійсності. Видатного поета читає не одне покоління, і кожне розуміє його по-своєму, визначає те, що найбільше хвилює у свій час. Це можна сказати і про Євгена Филимоновича Маланюка. Та вічно новим, безмежно хвилюючим кожного читача безвідносно до віку залишається мотив пекучої туги за втраченою Батьківщиною.

Еміграція... Кожний сприймає це поняття по-різному, вкладає свій сенс у нього. Для письменника еміграція стала трагедією всьо­го життя. Він покинув Україну у 1920 році вояком у складі Укра­їнської Армії під командуванням Симона Петлюри і з того часу більше не бачив рідної землі. Але ні на хвилину не забував її, бо там, на чужині, «дні — віками» ставали для нього:

В вікні сльота і листопад.

Вертаються з костьолу люде.

Цей дім отчизною не буде,

Будинки не замінять хат.

Євген Маланюк більше, ніж хто інший з емігрантів, зумів бути у духовному контакті з Україною. Як поет і мислитель, він постій-

но жив у вирі політичних і духовних проблем своєї Вітчизни: «Вся серця кров отам, на Сході, де недовершеная — Ти».

Боліла Україна письменнику своєю безсилістю, неспроможніс­тю вибороти собі незалежність і волю. Тільки справжній син своєї землі може відверто виказати всі її недоліки, показати слабкості, та з єдиною метою — дати шанс побороти легкодухість і пристосуван­ство. Звідси таке подвійне зображення України в поезіях Євгена Маланюка. Вона для нього і «степова бранка», яка сама йде в полон, і безсоромна й зрадлива «коханка» царів і ханів, і Роксолана, яка плодить лише яничар... Але завжди вона — Мати, біля колін якої син знайде і прощення, і пораду, і ласку.

«Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть?» — запитує поет, суворий воїн і ніжний лірик, серце якого належить Україні. Просить вибачення він за часто жорстокі слова, де вирують емоції болю і гніву за століття бездержавності і пригноб­лення української нації, але продовжує спрямовувати «сталеві» рядки як проти зовнішніх ворогів, так і проти внутрішніх: анар­хізму, браку національної дисципліни, переваги чуттєвості над ін­телектом тощо.

Поет, в кожному вірші якого — Україна, вірить у свій народ, і тому так оптимістично звучать рядки «Уривка з поеми»:

...Даремно, вороже, радій —

Не паралітик і не лірник Народ мій — в гураган подій Жбурне тобою ще, невірний!

Не мав жалю до ворогів Євген Маланюк, категоричним був у цьому питанні, особливо коли мова йшла про рідну землю, яку так часто бачив уві сні «внук кремезного чумака»:

Не треба ні паризьких бруків,

Ні Праги вулиць прастарих.

Все сняться материні руки,

Стара солома рідних стріх.

Еміграція, вигнання звучать у поезії Євгена Маланюка з гірко­тою і.болем„ Нехай раділи нові завойовники України тому, що кра­щі з кращих змушені були покидати Батьківщину («А потяг ри­дав: На Захід*.. На Захід... На Захід... І услід — реготався Схід»), та не могли вони знищити оОраз рідної землі в серці поета. «...Які б не прикладалися до нього, Євгена Маланюка, людські мірки, він виростає понад усе своєю великістю і неповторністю», — писала про нього в одному з листів Наталя Лівицька-Холодна, людина, яка ба­чила на власні очі страждання поета від розлуки з Україною і від­чувала його непереможну силу і віру в щастя рідної землі.