ОБРАЗ БАТЬКІВЩИНИ У ТВОРЧОСТІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

І  варіант

Як часто ми захоплюємося красою тих місць, де ми народилися й виросли, як часто багатство й велич, безкрайність і неповторність українських земель дивують і вражають нас! На щастя, ми живемо тут, тому ніколи не сумуємо за втраченою рідною землею, а туга

 

_ величезна і страшна, особливо коли не за власним бажанням

ти покинув свій край, а за примусом обставин.

Відомий український поет, лицар духу, найвидатніший пред­ставник Празької групи Євген Маланюк змушений був залишити Україну, коли захлинулися визвольні змагання, коли переміг біль­шовизм й Україна була віддана на поталу червоній ідеї. З 1920 року і до смерті у 1968 році — це поневіряння на чужині: ніколи не побачить уже письменник України. І хоча жив Є. Маланюк у цей час у вільних країнах, міг вибирати, де творити — у Польщі, Чехословаччині, Німеччині, США, але то був невільницький вибір. Без України «повільна, нестямна загибель... Навіть гіркість в черс­твому щоденному хлібі мстить, нагадуючи, що тебе нема.» Вона, Укра­їна, у думках і мріях поета.

Образ Батьківщини у творчості Євгена Маланюка неоднознач­ний і ємний. Як люблячий син, він бачить тільки найкраще в ній — співучу далеч степів, красу жінки, незнищенність:

І ось встає із піни Понту

Над хвиль розгойданим свічадом

Співуча мрія горизонту —

Сліпуча Степова Еллада.

Степова Еллада, як називає Україну поет, асоціюється з багатю­щою культурою Давньої Греції. Саме таку культуру, такий потен­ціал вбачає Є. Маланюк у рідному краєві. «Блакитним мітом в золотім полудневім меду» стала для нього Україна, про який тіль­ки можна мріяти і ніколи — досягти:

А мені ти — фата-моргана На пісках емігрантських Сахар —

Ти, красо землі несказанна,

Нам немудрим — даремний дар!

Та мабуть, не менше виявляє себе сином своєї землі поет, коли в його віршах з’являються жахливі звинувачення на адресу Укра­їни, коли називає він її «божевільною Офелією», «степовою бран­кою», «коханкою ханів і царів», «розпустою». Так, ніколи не виста­чало нашій землі державної руки, тому з гіркотою згадуючи мину­ле, запитує Євген Маланюк, «куди ж поділа, степова Елладо, варязь­ку сталь і візантійську мідь?»

Не хліб і мед слов’янства — криця! кріс!

Не лагода Еллади й миломовність —

Міцним металом наллята безмовність,

Короткий меч і смертоносний спис, —

ось чого не вистачає Україні.

 

«Любити і ненавидіти батьківщину дано геніям*, — так писав М. Неврлий. Ці слова якнайкраще характеризують творчість Є. Ма­ланюка, який по-справжньому любив свою землю за те, що це його колиска, і ненавидів за її слабкість і нездатність вибороти собі сво­боду.

Незважаючи на докори й образливі епітети, з поезій письмен­ника перед нами постає безмежна краса української землі з давни­ни й до сьогодні. Має Україна сили побудувати вільне майбутнє, бо в її «древнім тілі — весна*. І через муки та страждання прийде вона до справжньої вимріяної поетом незалежності:

Можна смерть лише смертю здолати,

Тільки в цім таємниця буття.

І зерно мусить вмерти, щоб дати В життєдавчому житі — Життя.

II   варіант

Творчість G. Маланюка і досьогодні не оцінена літературознав­цями і читачами. Ми ще не до кінця усвідомили весь комплекс його ідей, настільки проникливих і далекоглядних, не відчули до кінця духу його творчості, глибинного національного світовідчуття, не оцінили естетичної своєрідності його поезії.

У своїй свідомості поет глибоко закорінений у минуле України, як він сам говорить:

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий праправнук, —

Я закохався в чужих віках,

Я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо, крізь перо,

Крізь лак культури — богоданно Рокоче запорізька кров Міцних поплічників Богдана...

Але цікавила поета й та болюча сучасність, в якій він жив. Зокрема, дуже вплинула на його світогляд світова війна та револю­ція. Саме в умовах війська й війни він змужнів духовно: зрозумів суворість і доцільність, історичні закони співіснування народів, по­стійне протистояння інтересів різних країн, де слабкі мусять кори­тися, сходити з історичної сцени. Боліла Маланюкові доля його народу, найстрашніше для якого, як він вважав, — перетворення на безлику масу, занепад духу. Революція спочатку здалася митцеві натхненною яскравою національною ідеєю. Але тоді ж він добре

 

усвідомив усю силу і слабкість української самостійності: народ ще недостатньо об’єднаний національною ідеєю, зміцнений бажан­ням здобути для себе державність.

Маланюк став для своїх ровесників-українців тією силою, якої їм не вистачило в житті. За їхні поразки він відплатив палкою силою свого слова.

Вірність поета своєму часу та своїм ровесникам воістину зво­рушлива. Його покоління, що пройшло горнило жорстоких випро­бувань, відобразив Маланюк у своїй поезії:

Ми за життя горіли в пеклі —

О, незнищенна міць огнива!

І лиш на серці цім запеклім Кров запеклася чорним гнівом.

Ми переходили всі кола —

О, жаден Дант того не бачив!

І лиш стискали видноколо Глухі пожежі гайдамачі,

І лиш кружляли чорні круки,

Щоб видзьобать незрячі очі...

Ми перейшли всі кола муки —

І ось прозріли — в пітьмі ночі.

Ліричний герой Маланюка — поет-вигнанець, але він не відір- ^ваний від Батьківщини. Його світогляд і світопізнання зростає ра­зом з долею рідного народу. І мудрість його стає врівноваженою і виваженою мудрістю рідного слова. Тому в пізній творчості поета реалізується таке символічне втілення образу України:

Вона — Мати,

Ти — син.

І бачити вічність — блакить бездонну,

І тільки вічністю міряти час.

Не благати, не переконувати Ні їх, ні нас.

Але ліричний герой Маланюка відрізняється від ліричного ге­роя радянських поетів своєю одухотвореною свободою. Він перебу­ває поза тиском залізної руки партії, диктатури та цензури. І тому може сам зважувати цінності свого часу, сам осмислювати його здобутки й поразки.

Стиль поезії Євгена Маланюка формувався під впливом паную­чих серед його покоління гніву та болю за століття бездумності, без­державності і гноблення української нації, за поразку відновленої е часи революції національної держави і за подальше підкорення тг