ПРОБЛЕМАТИКА ОПОВІДАННЯ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО «Я (РОМАНТИКА)»

І        варіант

«Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’я­нить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жор­стокий до інших і до себе, хворобливо вразливий і гордий, недотор­канний і суворий, а часом — ніжний і сором’язливий, химерний характерник, залюблений у слово і форму мрійник», — так писав про Миколу Хвильового В. Коряк. 1 справді, твори цього письмен­ника нікого не можуть залишити байдужими. Хтось захоплюється, хтось говорить, що нічого страшнішого не читав, та про байдужість не варто й згадувати.

Одним із тих творів, що найбільше вразив мене і змусив заду­матися над зображеним, є оповідання «Я (Романтика)». У цьому творі, чи не найсильнішому в прозовому доробку автора, поставлено ряд питань, на які кожен читач мусить дати відповідь. І та відпо­відь буде мірилом людяності в нас.

Микола Хвильовий ставить свого героя, справжнього революці­онера і захисника нової ідеології, перед страшним вибором: зберег­ти вірність ідеям більшовизму і стати матеревбивцею чи поступи­тися фанатичними переконаннями, можливо, позбавитися життя внаслідок цього, але залишитися Людиною. Ми спостерігаємо, як поступово розколюється внутрішнє «я» головного персонажа (це видно із внутрішніх монологів, із постійних спроб самовиправдати- ся). Так розгортається найголовніша колізія — колізія гуманізму і фанатизму або, краще сказати, герць між синівською любов’ю і ре­волюційним обов’язком. До останнього читач сподівається, що пе­реможе людяність, але для того, хто вбив шістьох («...Шість на моїй совісті? ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйо­нів — тьма на моїй совісті!!!»), хто убив матір трьох дітей («Женина сказала глухо й мертво: «Слухайте, я мати трьох дітей». Я: «Роз­стрілять!»), убивство власної матері — лише справа часу. Не можна залишатись людиною, якщо ти служиш дійсності, яка, як зграя го­лодних вовків, полює на найменші куточки твоєї душі.

Микола Хвильовий дас вичерпну відповідь на поставлене питан­ня: чекіст і Людина не можуть співіснувати в одній особі, після подіб­ного самознищення через убивство найріднішої людини залишаєть­ся не особистість, а тільки дегенерат з вузьким лобом і приплюсну- тим носом. Суспільство, що складається з дегенератів, — страшна картина майбутнього, яке передбачав письменник.

Інша проблема, на розв’язанні якої зупиняється Микола Хви­льовий, — розбіжність між мрією і дійсністю. Як правило, в усіх творах письменника час різко поділений на майбутнє («загірну ко­муну», «голубу даль») і сьогодення, зображене в темних тонах, кри­ваве і жорстоке. Герой оповідання «Я (Романтика)» прагне досягти загірної комуни, тої, де «жевріють кургани», де «йде Марія», та за­мість цього опиняється «серед мертвого степу», який не освячує своєю присутністю Божа Мати. Отже, відповідь на питання, чи ви­правдовує мета використані засоби її досягнення, однозначна для читача: нічим не можна виправдати втрати людяності, втрати мо­ральних чеснот, які й відрізняють людину від звіра.

Талановитий майстер слова, видатний психологіст, Микола Хви­льовий не оминав болючих проблем свого часу, він не приховував недоліків нового ладу, а відверто ставив питання, які його хвилюва­ли. Своїми творами письменник, напевно, зберігав чиїсь душі від руйнації, дарував новий шанс не загубити себе на перехрестях істо­рії. Його новели й оповідання, що викликають бурхливі емоції, є найкращим мірилом духовності кожного з нас.

II  варіант

Оповідання «Я (Романтика)» — це втілення тієї віри та розча­рування, які пережив в житті сам письменник. Його герой бореть­ся з самим собою, намагається вбити в собі людину, вбити добро в ім’я абстрактної ідеї, навіть якщо вона здається найбільшою цінні­стю. І призводить це не до торжества ідеалу, а до переродження людини на дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності. Недарма ж промарксистські критики давали твору таку нищівну оцінку. Наприклад, Володимир Юринець писав: «Оповідання «Я» є величезна психічна помилка, не казати вже про його величезну суспільну шкідливість; воно все побудоване на протиріччі між зовнішньою рішучістю й прецизією в діяннях і нечуваним внутрішнім розлад­дям і хаотичністю. Така диспропорція в житті неможлива; мож­лива вона тільки в перспективі романтичного культу своєї психіки, як чогось самодостатнього, закохання в собі, що веде до байдужнос­ті до всього зовнішнього, до того невинного цинізму, про який гово­рить Ніцше. І дійсно багато місць «Я» нагадує мотив «блідого убив­ці» німецького атора-декадента». Погодимося, що критика досить гостра. Чому ж радянського критика так лякає заглибленість героя оповідання у своє «я»? Тому що для «справжнього» радянського революціонера спроба аналізувати — такий же гріх, як і спроба середньовічного аскета пояснити за допомогою логіки, що таке Свя­та Трійця.

Новела написана в експресивній стильовій манері, з різкими змінами оповідних площин, в ній жорстко драматизується сповідь- самовиправдання чекіста, який поклав на вівтар революції свою душу, почуття, сумніви.

Проблематика роману досить складна і може бути інтерпрето­вана у кількох ключах. Насамперед ми можемо говорити про про­блему збереження людської індивідуальності, цілісності людської натури як необхідності взагалі існування людини. Герой новели «Я (Романтика)» переживає трагічну роздвоєність своєї натури, він не може остаточно самоідентифікуватися ні в ролі «главковерха чорного трибуналу», ні в ролі люблячого сина ласкавої і мудрої Марії. Тема роздвоєності людської особистості в літературі не нова.

Пригадаймо Фауста й Мефістофеля, Доріана Грея, Лукаша. Але роз­двоєність не може тривати вічно, героєві треба вибрати якусь одну частину своєї особистості. Але в будь-якому випадку це буде зра­дою, тому що у суперечність вступають найсвятіші для ліричного героя почуття: синівська любов, синівський обов’язок перед маті­р’ю і революційний обов’язок главковерха, обов’язок служіння іде­ям «загірної комуни». Злочином перед революцією є вже те, що герой переживає роздвоєність, щось приховує від своїх товаришів, не знищив у собі те друге своє, синівське «я», хоч би й ціною загибелі матері. Коли в натовпі черниць він побачив свою матір, його роз­двоєність доходить якоїсь граничної межі, доводить його до боже­вілля: «Тоді я в млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню.

Як зрізаний колос, похилилась вона на мене».

Читач залишається у деяких сумнівах щодо того, чи вбив герой свою матір насправді, чи він здійснив це тільки у своїй свідомості. Але для внутрішньої логіки розвитку твору і для переживання ге­роєм його ситуації це неважливо. У будь-якому випадку він внут­рішньо виявився здатний на це, здійснивши свій вибір на користь революції, «загірної комуни», нездійсненної мрії. Тому оповідання закінчується такими словами: «Я зупинився серед мертвого сте­пу — там, в далекій безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Отже, проблема внутрішнього роздвоєння особистості ні­бито розв’язана, однак залишається відчуття, що муки героя тепер тільки загостряться, а не притишаться.

У творі можна виділити ще одну важливу проблему: позбав­лення людини свідомого вибору, тиск на неї обставин та інших людей. Так, головний герой твору перестає бути людиною, здатною самостійно й свідомо приймати рішення, оскільки він цілковито підкорений ідеї і знаходиться під тиском сильної особистості док­тора Тагабата: «Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, це ж він і мій безви­хідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного три­буналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Недарма герой говорить, що «це сторож моєї душі», він боїться виявити перед Тагабатом свій страх, свої потаємні дум­ки, переживання, своє почуття до матері. З іншого боку, герой інко­ли відсторонено вказує на когось, хто тисне на його свідомість, вико­ристовуючи такі безособові форми, як «дісталися», «наступали», «на­казували»: «Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі!». Отже, звиродніння спричиняє не тільки фанатична віра в ідею, а й постійний зовнішній тиск якоїсь невизначеної сили, уособленої в образі доктора Тагабата.

Ще одна досить важлива у творі проблема — повне звироднін­ня людини під тиском тотального підкорення особистості сліпій вірі. Результат цього звиродніння — дегенерат, вірний солдат рево­люції: «За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенератив­ною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовджено­го волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжни­ка, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки». Отже, революція спирається на нелюдські пристрасті зло­чинців, що прагнуть вбивств. І далі це підтверджується таким спо­стереженням героя: «Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних». Дійсно, немисляча сліпа людина, яка тупо виконує чужу волю, це не людина, а «дегенерат», позбавлений інтелекту.

Вміння Миколи Хвильового втілювати у своїх творах глибин­ний дух доби просто вражаюче. М. Йогансен дав таку узагальнюю­чу оцінку творчості письменника: «М. Хвильовий, крім того, що він поет — як слід тому бути — з повним розумінням науки по­етики, ще й іде своїм шляхом, яким до нього не йшов ніхто ні в російській, ні в українській літературі, — це справжній і оригіналь­ний майстер». Новела «Я (Романтика)» — одна з найтрагічніших новел письменника, твір, що не має собі аналогій у світовій літерату­рі, твір, проблематика якого перебуває поза часом, бо торкається за­гальнолюдських трагедій особистості».

III   варіант

Незвичайна постать Миколи Хвильового мала значний вплив на розвиток української літератури і суспільно-політичної думки всього XX ст. У 20-х роках минулого століття одним із популярних був стиль революційного романтизму, романтики вітаїзму, характер­ного для ранньої новелістики Хвильового.

Будучи за світовідчуттям поетом-романтиком, мрійником, пись­менник щиро і божевільно повірив у «загірну комуну», що мала принести його народу світле майбуття. Він радісно зустрічав поча­ток нової щасливої ери, прославляв нові ідеї, писав про них захоп­лено і радісно. Але захоплення Хвильового було недовготривалим, бо митець був надто чесним, щоб закривати очі на драматичну не­відповідність між революційним ідеалом та його реальним вті­ленням. Микола Хвильовий, за переконанням український кому­ніст, воював за новий світ для своєї України й одночасно стріляв у неї, як його герой у новелі «Я (Романтика)» стріляє у найдорожчу людину в світі — матір.
Головний герой, втілення умовного «Я», у своєму житті мав дві великі любові: «загірна комуна», заради якої він ладен проливати кров чисельних жертв, та мати — «прообраз Марії». Ці дві любові породжують в його душі протистояння добра і зла, яке викликає тривогу за світ і людину в ньому. Перенісши в душу героя проти­стояння добра і зла, автор піднімає у своєму творі не тільки цю вічну проблему, але й проблему гуманності і фанатичної відданості абстрактним ідеалам, проблему істинних цінностей. Чи можна най- величнішими ідеями виправдати вбивство рідної матері? Хіба може бути побудоване щасливе суспільство ціною життя людей? Хіба можна назвати гуманним ідеал, до якого ведуть антигуманні схо­динки? Тут Хвильовий Ьіднімає ще одну проблему: «Чи кожна мета виправдовує засоби?»Всі свої почуття, мрії та сподівання, розчарування, жах і безпо­радність переніс митець у світ головного героя новели — «чекіста і людини», тому й не оминає він у своєму творі проблему розбіжності мрії і дійсності, невідповідності між ідеалом та його втіленням у реальності. На протязі всього твору простежується проблема вибору. Буду­чи людиною і чекістом, герой знаходиться у стані внутрішньої роз­двоєності, він не втратив жалю до людей, але вірний своїм ідеалам. Щоразу на трибуналі в ньому йде боротьба не тільки між людиною і чекістом, але й між страхом перед смертю та небажанням бути звіром. І ось настає момент істини, коли герой має зробити вибір між синівською любов’ю та революційним обов’язком, коли у не­примиренній суперечності зіткнулися два найсвятіші почуття. Ви­бір, який зробив герой, є ніби своєрідним попередженням про непо­правну втрату істинних цінностей.

Проблеми, що їх підняв у своїй новелі Микола Хвильовий, віч­но будуть тривожити людство, вони закликають подумати і зупи­нитися, щоб уникнути трагічних наслідків.