ШЕВЧЕНКО І СУЧАСНІСТЬ

Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок «Кобзаря» Тараса Шевчен-

ка. Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов’ю... У будь-якому випад­ку байдужим вона не залишає нікого.

У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, майже через півтора століття після його смерті, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі?

Син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника... Про ці факти з життя Тараса Григоровича ми знаємо давно. Повторюємо їх як завчену раз і на­завжди інформацію, анітрохи не замислюючись над їх справжньою сутністю: яку ж силу духу слід мати, щоб у таких умовах не злама­тися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все думати і піклуватися про свій народ?

Знаємо і те, що Шевченкові не судилося спокійного життя до останніх днів, до останнього подиху. Знаємо, що більше десяти ро­ків провів він на засланні, переносячи щоденну муштру у солдат­ській казармі, потерпаючи від важких хвороб. Але, як не дивно, не звертаємо уваги на один промовистий факт, що, здається, лежить на поверхні. Маю на увазі зовнішність нашого поета. Ми змалечку звикли до портретів похмурого дідуся у хутряній шапці та з густи­ми вусами. Змалечку знаємо, що то — «дідусь Шевченко». А чи замислювався хтось: а скільки ж років тому дідусеві? Тарас Шевче­нко помер у 47 років, отже, на тих славнозвісних портретах йому років 44—46 (зараз не настільки важливо встановити точну дату написання того портрета, бо ми говоримо дещо про інше). Так чому ж чоловік у розквіті своїх сил виглядає, як старенький дідусь? Від­повідь, безперечно, теж проста: винні все ті ж роки кріпацтва, за­слання, солдатчини, винні хвороби. І незважаючи на все це, Шевчен­ко передусім піклувався про свій нещасний гнаний народ, про свою безталанну Україну.

Саме завдяки своєму народному характеру твори Великого Кобзаря і сьогодні живуть серед нас. І сьогодні є напрочуд актуаль­ними. Думається, знайдуться люди, які посміхнуться після цих слів. Яка, мовляв, актуальність, якщо минуло 150 років, якщо кріпацтво давно скасовано, якщо Україна вже більше десятиліття є вільною країною?! Але я твердо повторю: твори Тараса Шевченка є актуаль­ними і сьогодні.

Згадаймо його славнозвісне: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами». Не ду­майте, що поет постає тут «росіяноненависником», адже москаль для нього — не синонім росіянина, а солдат московської армії. І застерігає він тут тих дівчат, які довірливо віддаються першому коханню, ламаючи тим своє життя назавжди. Скажете, що жінка у XIX і XXI столітті має абсолютно різний статус, різні можливості, і

наша сучасниця може з гідністю вийти з ситуації, яка поставила б у глухий кут дівчину XIX століття? Не сперечаюся, однак трагедія обманутої жінки і сьогодні викликає співчуття, тому багатьом дів­чатам варто прислухатися до застережень поета.

А вічна тема материнської любові? Невже хтось байдужно про­читає рядки про неї?

У нашім раї на землі Нікого кращого немає,

Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим —

читаємо у вірші Т. Шевченка. Скільки стоятиме світ, стільки бу­дуть поети славити красу матері, славити її віддану жертовну лю­бов до дитини. І Марія, наймичка, «слєпая» завжди будуть викли­кати у людей пошану і співчуття.

А тепер звернемося до громадянських мотивів творчості по­ета.

Нема на світі України,

Немає кращого Дніпра,

А ви претеся на чужину Шукати кращого добра,

Добра святого —

дорікає Шевченко своїм землякам. А наші сучасники також нерід­ко шукають «кращого добра» по закордонах, розпродаючи при цьо­му Україну по шматках. І до сьогодні не знають своїх коренів, і погоджуються з тим, що ми — «моголи або слов’яни» — байдуже, аби був прибуток. І тому й досі повторюємо за поетом сповнені болю й гіркоти слова:

Доборолась Україна До самого краю.

Гірше ляха свої діти Її розпинають.

< 

А поема «Кавказ», на жаль, ще довго не втратить своєї актуаль­ності. Вона була написана у 1845 році, коли царська Росія вела на Кавказі загарбницьку війну. Минуло багато-багато десятиліть — і що ми бачимо?

А поки що течуть ріки,

Кривавії ріки!

Війна в Чечні болем відгукується в серцях не лише мільйонів росіян, а і всіх тих, хто співчуває людському горю, людським неща­стям. І течуть, течуть криваві ріки в горах Кавказу...

37*