СТВОРЕННЯ НОВОГО МІФУ В ПОЕЗІЯХ Б.-І. АНТОНИЧА

Богдан-Ігор Антонич — поет дуже своєрідного мистецько-філо­софського світогляду, в основі якого лежить уявлення про гармо­нійну єдність людини й природи. Спочатку — захоплений роман­тик, співець лемківських краєвидів, поет, що дуже важко народжу­вався, пізніше — новітній міфотворець і пантеїст, геніальний поет-

мислитель, містик у своїй творчості. Можливо, природа нагородила свого сина таким сильним талантом слова, бо знала, що доля відмі- рила йому зовсім коротке життя — 28 років. Написані вже більше півстоліття тому твори Б .«І. Антонича сьогодні підказують нам замислитися над тим,.що є людина, як їй слід жити, співіснувати з природою, бо людина, на думку поета, — невід’ємна частка багатю­щого навколишнього світу.

У світобаченні поет — язичник, він сам пише про себе в поезії «Автобіографія*: «Я все — п’яний дитвак із сонцем у кишені*, «я — закоханий в життя поганин*. Це не відкидання певних християн­ських моральних постулатів, це — захоплення дивосвітом вічної, мін­ливої, мудрої природи, джерелом усього існуючого. Збіркою, яка вті­лила найбільшою мірою погляди письменника на світ природи і місце людини в ньому, стала «Зелена євангелія*, яка з’явилася друком вже після передчасної смерті поета, у 1938 році. У збірці автор творить новітню міфологію, яка багато в чому спирається на відомі релігії й учення — язичництво, яке оживлює кожну травинку, сонечко, кожне створіння природи; індуїзм, що проповідує вчення про карму — сис­тему перетворень людини після смерті на якусь іншу істоту чи рос­лину, камінь; навіть такий популярний матеріалізм, який переконує у вічності того, що існує. Про незнищенність матерії ми дізнаємося з прекрасної поезії у збірці «Книга лева*:

Забрівши у хащі, закутаний у вітер, накритий небом і обмотаний піснями лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Потім камінь-тіло під «зеленою повінню*, залитий потопом, обпечений гарячим сонцем, «стане вуглем, з пісні буде попіл*. «Ти­сячні століття* минуть, і «вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям*.

Так, переходячи із стану в стан, живе й оновлюється природа. У такій циклічності природи Б.-І. Антонич бачить заперечення смер­ті. Тяглість її набуває первісного, міфічного значення і підноситься поетом до вічності:

І день, і вік однаково минають. Не задержать нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить, і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа, час виростає й меж не має й нас німить.

Безперервною стає й людина: хоч гине її тіло та свідомість, але «надособове життя буде вічним*, як переконує Б. Рубчак.

Поет зливає свого ліричного героя зі світом природи, особливо рослинної та тваринної, так, що герой навіть втрачає свою індивіду-