Трагедія Ю. Яновського як творчої особистості

I.      Ю. Яновський — сміливий новатор в українській літературі XX століття. (Вже перші збірки новел Ю. Яновського «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі» (1927) підтвердили відхід нової хвилі української літератури від народницько- просвітницьких традицій XIX, а почасти і початку XX ст. На них позначився вплив футуризму й кіностилістики, що вабила до себе Яновського. Для сюже­ту новел митця характерні динамічна зміна картин, зміщення різних часових площин, несподівані повороти, загадкові ситуації, екзотичні імена (Рубан, Ма, Матте), раптове втручання голосу автора в текст — усім цим письменник хоче здивувати читача, шокувати його уяву.)

II.     Герой новел — борець за ідею. (Своє покликання Ю. Яновський вбачав у звели­ченні мужності героїв революції, тому його герой романтичний. Автор ставить свого персонажа перед нелегким вибором, у якому перемагає революційний обов’язок. Герой письменника — сильна, вольова натура, яскрава особистість, якою керує революційна ідея. Особисте відступає на другий план. Цей мотив був провідним у тогочасній прозі. Але Юрій Яновський завжди йшов своїм шляхом, тому вніс мотив, який не звучав у творах інших авторів, — він сміливо порушує проблему чистоти червоного прапора і робить те ненав’язливо.)

III.     Роман «Чотири шаблі» — найбільш багатостраждальний у біографії Ю. Янов­ського. (Вийшов роман 1930 року, але і через півстоліття після опублікування залишався предметом найбезглуздішої критики, був, по суті, вилучений з літе­ратурного процесу. Навіть після смерті письменника ще довго писали, що він у своєму творі, «показуючи громадянську війну на Україні, подав читачеві ви­гаданий ним хаос, безлад, відсутність спрямовуючого центра в особі партії біль­шовиків». Яновського звинувачували і в тому, що він писав свій твір на хвилі «націоналістичної романтики». Критики вважали роман неправдивим, наклеп­ницьким, авторові дорікали за оспівування анархії та отаманства. Ю. Яновсько- му довелося виправдовуватися за те, що твір був перекладений чеською та ні­мецькою мовами, за те, що друкувався за кордоном, а пізніше прилюдно визнав роман гіркою помилкою. Авторові під тиском довелося насильно змінити свої ідейно-художні орієнтири, що насправді означало відречення від свого «я». «Чо­тири шаблі» стали останнім твором, у якому Яновський був ще самим собою.)

IV.     Письменник змушений вчитися писати по-новому. (Уже перші несхвальні від­гуки про «Чотири шаблі» змусили письменника насторожитися, не минули для нього безболісно. Ю. Яновський був просто вибитий із колії, протягом кількох років (1930—1932) він не може зорієнтуватися, з-під його пера вихо­дять малохудожні драматичні твори. Як з гіркотою зазначав сам митець, він «вчився писати “під Кириленка”». Г. Костюкові він зізнається: «То наука дуже тяжка. До нудоти. Спробуйте писати примітивно, швидко, не турбуючись гли­биною психологічних і духовних мотивацій вчинків героїв, і побачите, як то тяжко. Звичайно, коли ви писали колись інакше...». Але змінити письменник нічого не міг. Адже починалися репресії.)

V.      Роман «Вершники» — культовий твір української літератури XX століття. (Ро­ман «Вершники» був написаний після безжального розгрому роману «Чотири шаблі», тому мав стати твором про героїзм творців революції, які відстоюва­ли її завоювання на фронтах громадянської війни. А натхненником перемог була Комуністична партія. Це був твір, який відповідав усім вимогам нового методу — методу соціалістичного реалізму. Загубитися творові не дав талант письменника, який зумів наснажити роман загальнолюдським змістом, що не піддається ніяким ідеологічним настановам. «Вершники» стали своєрідним компромісом із самим собою, спробою реабілітувати себе перед офіційною критикою за роман «Чотири шаблі». Написаний твір ідеологічно правильно, тому довгий час вважався вершинним досягненням митця. У Москві влашто­вується спеціальний вечір для обговорення роману. Письменника визнають нарешті «своїм».)

VI.     Головний редактор журналу «Українська література». (У роки війни проти фа­шизму офіційно визнаному письменнику довіряють посаду головного редакто­ра журналу «Українська література» (з 1946 р. «Вітчизна»), який під час війни видавався в Уфі. За цей період у часописі опубліковані всі кращі твори укра­їнських письменників. Ю. Яновський залучає до співпраці найкращу твор­чу інтелігенцію, друкує нові твори П. Тичини, М. Рильського, О. Довжен­ка, 1. Кочерги і свої. У 1947 р. ЦК КП(б)У ухвалює постанову «Про журнал “Вітчизна”». Яновського звільнено з посади за «націоналізм, міщансько- обивательські погляди, аполітичність, друк помилкових і порочних творів».)

VII.   Знову в опалі. (У кінці 40-х років прозаїк почав працювати над новим рома­ном. Він мріяв написати про те, як люди тяжкою працею відроджують життя, як на їхню долю випадає багато труднощів і випробувань, але надія на краще додає їм сили. Роман мав назву «Жива вода». У ньому втінилася світла віра письменника-романтика в перемогу життя над смертю, показано правдиві ре­алістичні картини складної повоєнної дійсності. Невдовзі партійні рецензен­ти знаходять у ньому чимало хиб і вад. Через півроку після розгрому «Живої води» Ю. Яновський був змушений надрукувати у «Літературній газеті» лист, у якому «визнав» і свою «відірваність од життя», і «формалістичний задум» ро­ману, і «шкідливі деталі» в ньому.)

VIII. «Реабілітація». (Деяке полегшення в житті письменника настало 1949 р., коли вийшов його цикл «Київські оповідання», за який Яновському 1948 р. присуджено Державну премію СРСР.)

IX.     Ю. Яновський — трагічна постать в українській літературі. (Доля Ю. Янов­ського — ще один приклад зламаної долі та понівеченого таланту. Письмен­ник свої найкращі твори написав замолоду, вони стали гордістю нашої літера­тури, а потім усе життя виправдовувався за них і підлаштовувався, намагався виконати настанови партійних функціонерів. Але наперекір усім несприят­ливим обставинам Яновський був оригінальним у своїй творчості, тому й не загубився, але зламаний морально, так і не дав повністю розквітнути своєму творчому обдаруванню.)