УКРАЇНА ЧЕРЕЗ 20 РОКІВ

І варіант

Уявімо, що сьогодні 31 грудня... Незабаром прийде Новий рік, і я допомагаю батькам готуватися до нього. Кухня, ялинка, приби­рання кімнат — у цих клопотах непомітно минає день, і я вирішую трошки відпочити.

Прокинувшись, нічого не можу збагнути: за вікном досить світ­лий присмерк, хоч уже має бути вечір, у хаті немає нікого, крім великого пухнастого кота, який здається таким старим, що дихнеш на нього — і впаде. Дивно, але він дуже схожий на мого Барсика — крихітне кошеня, якого мені вчора подарували. Здивована, одяга­юсь і виходжу на вулицю. Щось дивне коїться навколо: наче це й рідне місто, однак якесь зовсім не таке. Знайомі будинки, магазини, все навколо сяє новорічними гірляндами, десь грає музика, однак дивне відчуття не залишає мене. І раптом бачу на вітрині великі літери: «Вітаємо з Новим 2024 роком!». Ой лишенько, невже я проспала 20 років?! Не можу в це повірити, однак розумію, що тра­пилось щось дуже дивне.

Іду тихенько вулицею. Навколо багато людей, всі посміхаються в очікуванні свята, щось купують, несуть ялинки і гомонять між собою... українською мовою. Навколо мене на вітринах крамниць, на рекламних плакатах вже немає такої набридливої англійської, скрізь написи тільки українською мовою!

Наближаюсь до річки, що протікає містом. Коло неї, як і завжди, багато рибалок. Мимоволі усміхаюсь: ну що можна спіймати серед великого міста? Хіба що купу сміття. Однак у рибалок вже повні відра великої риби, і вони знову опускають в ополонки свої вудки. А там, де сильна течія, вода не замерзла, і в ній плавають дикі качки. Та й вода сама чиста, прозора, в ній не видно сміття, зник навіть очерет, який свого часу свідчив про поступове замулення й заболочення річки. Здається, я починаю вірити, що потрапила у майбутнє! Та й повітря, як я тепер помічаю, набагато чистіше, дихається легко.

Іду далі у напрямку центральної площі. Поступово помічаю, що міський транспорт рухається майже безшумно, і всередині авто­бусів не так багато людей, натовпу немає. А ось і метро! Та його ж теж не було у моєму місті!

Уздовж дороги стоїть цілий ряд біг-бордів. Але дивно: на них не реклама, а ілюстрації з життя нашого міста і всієї України. Ох, якою ж прекрасною стала наша держава! Жовті лани пшениці, зе­лені ліси, синє море, чисті охайні міста, привітні посмішки людей. Бачу фото відроджених шахт, фабрик, заводів...

Ось я на центральній площі міста. Люди поступово збираються навколо великої яскравої ялинки. Дивлюсь на своїх земляків і не впізнаю. З їхніх очей зникла одвічна настороженість і втома, страх за майбутнє. Очі людей сяють святковим блиском, радістю, щас­тям. Та й одягнені вони не так, як колись. Не можу сказати, що одяг на моїх земляках вражає своєю надзвичайною пишністю, але він якісний, охайний і новий. Цікаво: на багатьох жінках довгі розкішні шуби. Це ж скільки грошей треба мати! Придивляюся: це ж висо­коякісні синтетичні хутра, які не відрізниш від справжнього хутра! Здається, дії «Гринпісу» не минули даремно.

На площі стоїть величезний телевізійний екран, який я колись бачила тільки в Києві. На ньому постійно змінюються кадри. Зно­ву я бачу сторінки життя рідної України. І всюди те саме, що зараз навколо мене: щасливі люди, добре зодягнені і не голодні, усміхнені діти в яскравому теплому одязі.

Та ось люди навколо мене заворушилися. Незабаром дванад­цята година. Зараз на екрані з’явиться Президент. Присуваюсь ближче, адже мені дуже цікаво: яким же має бути Президент такої чудової держави?

Навколо відкорковують шампанське. Наше ж таки. Україн­ське! Я затамовую подих. І раптом... щось дзвенить.

Я схоплююсь. Телефон. Чую голос подруги: «Ти де забарилась? Через годину Новий рік!». Опускаю слухавку. Очі зупиняються на календарі: 31 грудня 200... року. На мене дивиться великими очи­ма моє маленьке кошеня. Отже, це був тільки сон? Але на душі у мене легко й радісно. Я вірю, що моя країна за 20 років стане такою квітучою, прекрасною, як і в моєму сні. І добре, що і я зможу докла­сти до цього своїх зусиль!

II  варіант

Україно! Ти для мене — диво!

Василь Симоненко

«У — кра — ї — на! У — кра — ї — на! У — кра — ї — на!» — ревуть трибуни на Олімпійському стадіоні в Києві. Стадіон рясніє прапорами різких країн, небо цвіте фантастичними святковими феєрверками. Тільки-но відбулася церемонія відкриття Олімпій­ських ігор у Києві...

Кілька років тому київський мер висунув кандидатуру столиці України на право приймати чергові Олімпійські ігри, і Київ переміг у змаганні з Парижем, Міланом, Ріо-де-Жанейро та іншими всесвіт­ньо відомими містами. З того часу Київ та вся Україна ретельно готувались, щоб гідно зустріти гостей із жаркого Єгипту і холодної Швеції, передової Японії і пихатої самовпевненої Америки, а та­кож своїх улюблених і неповторних, тих, хто не бачить деревину в своєму оці, — сусідів із Росії.

Звичайно, столицю готували найретельніше, але хіба не радує око перлина біля моря — наша славетна Одеса, неповторний і . сповнений загадковості легендарний Львів, розквітлий модерний Донецьк, який у своєму розвиткові дорівнявся до найвідоміших європейських міст? Та вся Україна за вісім років, що минули з часу перемоги у відборі міста проведення Олімпійських ігор, при­бралась, прикрасилась, розцвіла. Ці вісім років по всій країні будувались нові автомагістралі, нові залізниці, сучасні готелі, на дверях яких гордо виблискували п’ять зірок, з’явилося безліч парків, насаджень, озер, що дарували прекрасні хвилини і найтеп- ліші емоції. Все, чим можна пишатися, реставрувалося, ремонту­валося, відроджувалося, все, що з’являлось у світі, приймалося, переосмислювалося і втілювалося в життя. Україна, що завжди пишалась своїми старовинними спорудами, архітектурними па­м’ятками, які вели за собою в сиву давнину, тепер могла пишати­ся наймодернішими будівлями. За цей час будівельна галузь за­знала розквіту. А іноземні вклади в Олімпіаду сприяли розвитку