«УКРАЇНА В ОГНІ» — ТВІР ПРО ТРАГЕДІЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

І  варіант

В людських сердець незаймані глибини своїм він серцем глибоко проник — співець краси, природи і людини, душі людської дивний чарівник.

І. Гончаренко

«Україна в огні* — це чесна неприхована правда про перший етап Другої світової війни. Пишучи цю кіноповість, Олександр Дов-

ясенко виявив таку непритаманну радянським письменникам тієї доби правдивість, таку безкомпромісність, що твір його прозвучав, неначе вибух, уперше в радянській літературі піддавши сумніву безгрішність «сталінського соціалізму». Режим не змусив чекати нищівної реакції, і вже у 1944 році відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б) з таким порядком денним: «Про антиленінські поми­лки й націоналістичні збочення в кіноповісті О. Довженка «Укра­їна в огні». На це засідання було запрошено автора, який почув про себе, що він «куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст», дізнався він також, що від нього залишиться «мокре місце». Висно­вок же про твір був такий: «Україна в огні» — платформа вузького, обмеженого українського націоналізму. Ворожого ленінізму, воро­жого політиці нашої партії та інтересам українського й усього ра­дянського народу». Чим же так налякала сталінську партію «Укра­їна в огні» Довженка?

Письменник сильно й глибоко любив свій народ, і тому зобра­зив, можливо, найнещасливіший період історії країни із по-справж­ньому нищівною правдивістю. Як же він міг не хвилюватися, коли за короткий проміжок часу фактично вся Україна опинилася під фашистським чоботом? Це неможливо було осягнути розумом, у це важко було повірити. І в кіноповісті ми бачимо, як брутально було зруйновано «рай» українського життя. Ось, наприклад, картини життя України до приходу туди гітлерівців: «У садочку біля чис­тої хати, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства за сто­лом у тихий літній день сиділа, мов на картині, родина колгоспни­ка Лавріна Запорожця і тихо співала «Ой піду я до роду гуляти». Це була пісня материна. Пісня була весела і журна одночасно, як і життя людське. Мати Тетяна Запорожчиха любила її співати раз чи два на рік, коли по великих трудах і повсякденних турботах десь було з якоїсь гарної нагоди доводилося пригублювати чарчи­ну. Діти дивилися на свою добру матір і величали її». І ось цей рай нагло зруйновано, а мати, добра ласкава мати прощається зі своїми дітьми: «Сини мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої...». І вже «гітлерівці входили в село, в’їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі й вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту облич­чя вилискували радістю і здоров’ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке». Просто вражає, з якою брутальністю німці вриваються в українські села, руйнуючи віка­ми створюване життя, зневажаючи українців, які тут жили.» Ці рядки кіноповісті сповнені неприхованого болю за рідну країну, її нещасливу долю. Недарма Довженко писав у своєму «Щоденнику» про перші дні війни: «На українських ланах і селах в огні і полу­м’ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема

світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива.»

Страшна картина доповнюється новими деталями, стає все більш трагічною, і ми із жахом читаємо, що Київ, столицю України, теж сплюндровано: «У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сам гауляйтер Кох прилетів до столиці України для декларації ім­перських гордих цілей в отсій неймовірно багатій і щедрій країні».

З великим болем пише майстер слова про тих юнаків, які не знайшли в собі сил опиратися загарбникам, занепали духом: «Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм ве­ликим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавле­ні знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до веле­тенського бою, до надзвичайного».

У творі багато неприхованої символіки. Це і прізвища голов­них героїв — Запорожці, і назва села — Тополівка, і п’ять синів, як п’ять пальців однієї руки (показово, що у романі «Вершники» Ю. Яновського Мусій Половець теж має п’ятеро синів).

Розповідаючи про долю сім’ї Запорожців, Олександр Довженко зумів у яскравій формі відтворити трагізм історії української зем­лі. Картини перших днів війни справді апокаліптичні — руйнуєть­ся весь світ українця, його родина, українська молодь потрапляє у фашистську неволю, фактично у рабство. Але український народ опирається поневоленню, бореться із загарбниками, найкращі його представники йдуть у партизани, нищачи не тільки окупантів, але й ницих зрадників свого народу.

Заключна сцена твору теж досить символічна — у сплюндрова­ній ворогом Тополівці знов зібралися Запорожці. І ця сцена, незва­жаючи на всю свою трагічність, пройнята оптимізмом, адже, як ка­жуть, «козацькому роду нема переводу*.

З любов’ю до рідної землі, з болем за неї писав Олександр Дов­женко кіноповість «Україна в огиі*, залишивши нащадкам згадку про страшні сторінки нашої історії. І хоч твір довго чекав свого чи­тача, але тепер він повернувся до нас після довгих років замовчуван­ня і відкрив нам Олександра Довженка зовсім з іншого, нового боку.

II    варіант

Прекрасна людина в бою за Батьківщину.

Олександр Довженко

Мабуть, немає жодної української родини, якої б не торкнулася проблема війни. Не обійшло це лихо й Олександра Довженка. На­

довго закарбувалася в мою пам’ять фраза із «Щоденника* талано­витого митця і людини з великої літери: «Україну знає той, хто був на її пожарах». Він — був... Можливо, саме цьому відтворив усю правду війни у кіноповісті'«Україна в огні».

У кіноповісті письменник звертається до найтрагічніших сто­рінок із історії Великої Вітчизняної війни — до її початку та від­ступу радянських військ на схід. Цей твір є своєрідним літописом про найтяжчі, найгрізніші дні початку війни.

У центрі твору — трагічна доля хліборобської родини Лавріна Запорожця, що уособлює долю всього українського народу, зганьб­леного, розтоптаного ворогом. Письменник розповідає про той жах­ливий час, коли під тиском ворога війська захисників не просто відступають — тікають, залишаючи на поталу непідготовлених без­збройних людей. Автор показує Україну в цей час у символічному образі Олесі, яка стоїть на роздоріжжі подій із своїм розпачем і горем. Що чекає її? Символічним у повісті є образ Христі Чепурної. У ньому автор узагальнив трагедію^ущщїнського народу, що був кинутий на поталу фашистам, переніс усі найтяжчі випробування, масове фізичне нищення, вивезення до Німеччини на примусові роботи. На жаль, багатьох з тих, хто повернувся, на Батьківщині було названо зрадниками й засуджено. Є щось символічне і в обір­ваній мирній пісні Запорожців, яку вони вже неповним сімейним складом доспівають лише після війни.'|Показує письменник і роз­терзане фашистами село під час окупації, що дає повне уявлення про муки всієї України. Читача приголомшує жахливий трагізм становища простого люду під час окупації: «Жінки кидались під поїзд, який, не зупиняючись, йшов своєю ходою», «німці клали в ряд і розстрілювали цілі родини, підпалювали хати», «вже не було кому ні плакати, ні проклинати...»

Олександр Довженко не був сталінською маріонеткою, тому його твір пронизаний багатогранністю, він висвітлює і реальні вчинки компартійних діячів, які залишали напризволяще український люд. Змальовуючи початок війни, письменник показує пекло подій, які з волі Сталіна і Гітлера розгорнулися в Україні. Осмислюючи трагіч­ні колізії воєнної дійсності, Довженко критикує антигуманні по­милки передвоєнного часу.

Засуджуючи війну, Олександр Довженко неодноразово виявляв свій великий гнів до загарбників, осмислював дух непокори всього українського народу. У творі утверджується висока ідея невмиру­щості української нації, високої моралі українців. Твір Довженка є своєрідним меморіалом українському народу.