ЗАСУДЖЕННЯ ФАНАТИЗМУ В ОПОВІДАННІ М. ХВИЛЬОВОГО «Я (РОМАНТИКА)»

І варіант

Фанатизмом тлумачний словник називає пристрасну відданість якій-небудь справі. Добре, якщо людина є фанатом футболу, краси­вих автомобілів, і страшно, коли єдиним сенсом життя людини стає

політична ідея. Страшно, оскільки заради цієї ідеї фанатик зро­бить що завгодно, навіть найстрашніший злочин. У цьому нас пере­конує видатний український письменник початку XX століття Ми­кола Хвильовий своїм оповіданням «Я (Романтика)».

«Я — чекіст, але я і людина», — зізнається головний персонаж оповідання, навіть не уявляючи, як мало в ньому залишилося від людини. Його роздвоєна душа ще болить і страждає (адже ж відда­вати накази про розстріли — це непроста справа), але відчуває свою приреченість. На варті людяності ще стоїть мати, але і вона відчу­ває тривог у за сина, якого втрачає: «Тривога. — Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, і м’ята вмирає в тузі... І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки». Він — її «м’ятежний» син, а проти ксго чи проти чого він повстає? Я думаю, в першу чергу проти люд­ської моралі, яка вважає життя найбільшою цінністю.

Говорять, що людину можна пізнати з того, які в неї товариші. Хто оточує головного персонажа оповідання? Доктор Тагабат, його «безвихідний хазяїн», безвольний і слабкий Андрюша та дегенерат, у якого немає навіть імені. Це різні особи, чи це складові частинки душі героя твору: безглузда жорстокість, боягузтво, тупість і безу­мовне виконання наказів? Із цього кола немає виходу. Та якщо для когось кращою буде смерть, то для нього головне — довести, що він гідний довіри ідеологів партії, що він зможе виконати будь-який наказ.

Той, хто вбив одну людину, зможе вбити й іншу. І не важливо, хто це: злодій, безвинна мати трьох дітей чи мати власна. Рештки людя­ності втрачає персонаж, коли опиняється перед вибором: залишити­ся вірним ідеї більшовизму чи залишатися Людиною. Фанатик зро­бив свій вибір: «...я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможли­вої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню».

Дехто скаже, що герой переживає трагедію. Хіба? Він робить свідомий вибір, а значить, розуміє, від чого відмовляється, чого дося­гає. І каятися тоді, коли ти скоїв те, чого прагнув, смішно. Він хотів відчувати себе справжнім представником трибуналу, людиною но­вого часу, а по суті став звіром — без душі, без серця. Убивши власноруч матір, він убив свою совість — те, що відрізняє нас від тварин, та й то, тварини не убивають собі подібних.

Мабуть, цілком вмотивовано, що Микола Хвильовий наголошує на тому, що після злочину герой оповідання лишається вдвох із дегенератом з приплюснутим лобом. Дійсно, ніщо тепер не відріз­няє його від цього сліпого виконавця наказів. Його подальша доля — бути в оточенні подібних істот. Віддаляється від персонажа вимрі­яна «загірна комуна», яка бачиться тепер мертвою пустелею, не освя­ченою божественною присутністю Марії.

Микола Хвильовий вимагає від кожного читача залишатися людиною перш за все. Ніщо не може бути ціннішим за це високе звання. Засуджуючи сліпий фанатизм, письменник апелює до люд­ської свідомості, підводячи до думки, що тільки людяність є вічною категорією, і ніякі гасла, ідеї не повинні збивати нас зі шляху мораль­ного самовдосконалення.

II варіант

У полі голосить мати,

Така худенька мати в зморшках, А на душі у неї волохато,

І одцвітають синьоокі волошки.

М. Хвильовий

Микола Хвильовий був романтиком української революції, людиною, яка свято вірила в ті ідеали, що спочатку були красиво проголошені, а потім так брутально зраджені. Дмитро Донцов пи­сав про нього: «Романтика Хвильового, як і взагалі українська, мо­гла ширяти високо, але виходила таки не з неба, а з грішної землі, овіяна її чаром, любов’ю до неї; надихана глибоким патріотизмом, все одно в яку барву закрашена». Трагедія творчості та особистості письменника випливала з трагедії цілого зневаженого та обдурено­го покоління, яке повірило в ідею Світової Революції, повірило у врятування людства від вікового гноблення, від нелюдської політи­ки держав. І знову згадаємо слова Д. Донцова: «Він приймав чужо­го Месію (тобто революцію), але щоб той не потолочив його «вишне­вих садків» — коло хати, не коло колективістичної кошари. Він мріяв про «слобожанські полки», про «шведські могили», «карма­зинові дзвони» і «степи»; він хотів революцію органічно випрова­дити з романтики своєї землі, не розумів її, як відірвану схему. Комуністичну Україну уявляв собі як «архіпелаг осель». Отже, Хви­льовий не сприймав революції, яка вимагала від людини зректися себе самої, своїх близьких, найважливіших цінностей «осілого», як він говорив, тобто культурного, народу. І що ж побачив письменник у житті? Руйнацію особистості, людської індивідуальності, на якій базувалася ціла українська культура, та й культура взагалі. То чи міг він іти далі за такою революцією? Це не він зрадив революції, пішовши з життя, це вона^зрадила його і таких же, як він, романти­ків оновлення людства.

Микола Хвильовий не приховував свого розчарування й болю з приводу зневіри багатьох революціонерів, особливо в умовах непу, оміщанення та бюрократизації частини комуністів. І тут його са­тиричне перо було нестримним, безжальним. Письменник вважав

своїй громадянським обов’язком розвінчувати тих «жуків-коро- їдів» революції, різних переродженців та пристосуванців, які облуд­но п рекручували партійні постанови, вели «подвійне життя*. Все частіше у його творах з’являлися ностальгійні нотки, все активні­шим ставав герой-анархіст, що опирався руйнівній силі тоталітар­ного режиму.

Чи є герой новели «Я (Романтика)» справжнім революціоне­ром^ Так. І в цьому полягає його трагедія. Він змушений фанатично слун.ити революції, віддавати їй всі порухи своєї душі, не задумува­тися над правильністю та справедливістю наказів. Але він не здат­ний бути просто сліпим «палачем» комуни, бо в нього є Мати. Саме вона є його совістю, його душею. Ця душа заважає героєві повністю віддатися своїй фанатичній ідеї.

Герой щиро відданий ідеї, і тому не помічає, що втілення її в життя дуже розходиться із проголошеними принципами. Адже ♦загірна комуна* — ідеал щасливого життя усього людства, і задля цієї ідеї чомусь необхідно вбивати тих самих людей, про щастя яких ідеться! І хто втілює в життя ідеї комуни? Страшний доктор Тагабат, Андрюша і дегенерат, який ні про що не задумується. Док­тор Тагабат — втілення свідомого естетизованого зла, Андрюша наляканий і нещасний («Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призна­чив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволої волі*), і тільки дегенерат не мучиться переживаннями, совістю, страхом («коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач з гільйотини»). Чи не є він ідеальним виконавцем наказів тоталітар­ного режиму?

Тоталітаризм не допускає сумнівів у своїй правоті, і тому верх завжди візьме впевнений у необхідності вбивств доктор Тагабат, а нагяканий Андрюша буде сумніватися, та все ж таки підписувати­ся *:ід наказами про розстріл. Система нищить невпевнених, і вони мус ять ховатися — от які думки викликає образ Андрюші.

Головний герой оповідання свідомо виконує волю революції, тому що він іде до своєї ідеї. Тільки от здається, що мрія — «загірна комуна» — відсувається все далі й далі. І виникають важкі думки: «...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!» Та історії не зупинити, вона, немов величезне колесо, рухається і змушує пристосовуватися до себе: «...Але знову переді мною проноситься темна історія циві­лізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Тоді я, знеможений, похи­ляюся на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із деге­неративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно див­люся на східний волохатий силует». Чому ж змучений герой благо­словляє зустріч зі своїми мучителями? Мабуть, тому, що вони допо-

магають йому не зневіритися повністю у своїй ідеї. Тому що за інших умов мисляча людина давно б зреклася облудної мрії, не змогла б нищити себе саму. Та героєві потрібна ідея, він чіпляється за неї з усіх сил, мов за останнє, що тримає його на світі. Здається, що в тих умовах безмежного тиску, тоталітаризму іншого виходу й не було. Або людина мусила вірити в якийсь ідеал, або просто пере­ставала бути людиною, якщо не переставала взагалі існувати.

Хвильовому вдалося втілити у своєму оповіданні найважливі­ші моменти світосприйняття тогочасного суспільства, його зневіре­ність і змушений фанатизм. Сучасник Миколи Хвильового, літера­турний критик Володимир Коряк, дуже точно сказав колись про письменника: «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий, а часом — ніжний і сором’язли­вий, химерник і характерник, залюблений у слово і форму мрій­ник». Так, слово Хвильового не може нікого залишити байдужим, змушуючи задумуватися про справжні цінності людського буття, вартість людської індивідуальності.

II    варіант

Бурхливий початок двадцятого століття був багатим на радо­щі і розчарування. Революції, що відбувалися одна за одною, обіця­ли початок нового життя, будівництво якого було зухвалим і радіс­ним. Але невдовзі щось змінилося, і найбільш прозірливі й чесні побачили разючу невідповідність між тим, що будували, і тим, що мали, між світлим ідеалом і вражаючою дійсністю, між високою метою і жахливими засобами її досягнення. Одним із перших по­бачив і зрозумів цю невідповідність Микола Хвильовий, і поетичне оспівування героїки революції у його творах змінили неприкрита правда про шляхи до «нової щасливої ери» і гуманне засудження цієї революції.

У своїй новелі «Я(Романтика)» письменник показує трагічні наслідки фанатичного служіння ідеї, що проголошена зверху, а не йде з глибини душі. Автор через образ головного героя показує, що не можна сліпо йти за поводирем, йти, не замислюючись, не аналізу­ючи, не маючи своєї власної думки про те, що відбувається навкру­ги, що завжди слід бути готовим дати опір, що не можна приймати рішення раз і назавжди.

Микола Хвильовий малює образи типових революціонерів, впев­нених у тому, що вони обрали єдиний вірний життєвий шлях. Вони фанатично служать абстрактному ідеалу, живуть в його ім’я, і ніяка сила в світі не зможе переконати їх змінити своє життєве кредо.