КРАСА ПРИРОДИ У ВІРШАХ П. ТИЧИНИ («Не бував ти у наших краях», «Гаї шумлять», «Блакить мою душу одвіяла»)

Вірші, які написав Павло Григорович Тичина, називають «чарів­ним садом поезії». Цей сад співає на різні голоси про красу нашої рідної землі, про нерозривний зв’язок людини з природою.

Поет відчуває себе невід’ємною часткою українського краю. Гаї, ниви, небо, сонце, хмари — все це торкається струн його душі:

Гаї шумлять —

Я слухаю.

Хмарки біжать —

Милуюся.

Коли автор згадує безкрайні простори степів, сяяння зорь вда­лині, солов’їні співи, золотисту пшеницю, його серце сповнюється таким сильним почуттям до Батьківщини, що на очах з’являють­ся сльози:

...весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,

Серце б’ється і б’ється в грудях...

З яким натхненням, майстерністю змальовує П. Тичина пейза­жі рідної природи. Здається, що він бачить все зовсім не так, як звичайні люди, а в казковому, чарівному світлі:

Струмок серед гаю, як стрічечка,

На квітці метелик, мов свічечка.

Поет переконаний, що той, хто хоч раз побував на Україні, поба­чив усю цю красу, пройнявся її життєлюбністю, величністю, обов’я­зково зміниться і сам, стане кращим, щасливішим, навчиться люби­ти життя:

Не бував ти у наших краях,