І варіант
Павло Тичина — співець людської душі, тих почуттів, які народжуються
в її глибинах. Багато з них народжуються під впливом рідної природи. Саме про
такі почуття свідчить відома поезія «Де тополя росте*.
По-перше,
йде опис розкішного поля, на якому шелестить жито. Але красу цього пейзажу ми
бачимо очима ліричного героя, який пропустив цю чарівну картину через свою
душу. Ліричний герой зачарований золотими просторами своєї землі:
Жито шепче мені,
Як привільно навкруг,
І тремтить вдалині Й потопа
виднокруг...
Його
серце тремтить від захвату навколишнім світом. Він нічого не випускає з поля
зору: ні золотисто-срібні колоски жита; ні маленькі ліски, що ніби дим
простяглися по краю поля; ні легкий, лагідний вітерець:
Де не глянь — колоски Проти
сонця блись-блись...
Лиш ген з краю ліски,
Ніби дим, простяглись...
Усе
хвилює, усе зачаровує ліричного героя, його дуща розкрита чарам рідної природи.
І, ніби у відповідь, природа розкриває свої почуття ліричному герою. Жито
розмовляє з ним, шепоче йому про те, як навкруги привільно, воно співає й
заохочує ліричного героя жити:
Шумить жито, співа,
Заохочує
жить.
Вітерець
повіва,
Жито хилить, п’янить...
У цьому вірші природа і людина виступають як єдине ціле, вони
гармонічно поєднані і ніби доповнюють одне одного. Можливо, почуття ліричного
героя — це почуття самого поета. Отже, єдність людини із природою надзвичайно
відчутна у поезії. Читаючи її, я теж ніби зливаюся з природою.
II
варіант
Людина завжди була нерозривно зв’язана з природою. Вона живе
на землі і вирощує на ній врожаї, п’є воду, дихає повітрям, полює на диких тварин
і робить з їх хутра одяг, будує з дерева житла і топить дровами піч. Щоб і
далі мати змогу користуватись усім цим багатством, треба жити в гармонії з
природою.
Саме про це пише у своїх вдаиах відомий український поет П.
Г. Тичина. З його віршів ми розуміємо, що світ, який нас оточує, тісно
пов’язаний з життям людей. Він засинає і прокидається, розмовляє і співає
пісень, радіє і сумує, вміє любити і мріяти:
Щось мріє гай —
Над
річкою.
Поет тонко відчуває життя природи:
Гаї
шумлять —
Я
слухаю.
Хмарки
біжать —
Милуюся.
Його душа нерозривно зв’язана з рідними просторами: і з маленькими
ніжними квітками, і з золотими колосками пшениці, і з хмарами, і з річками, і з
небом та сонцем. Вони всі спілкуються з ним:
Жито
шепче мені,
Як
привільно навкруг.
І
тремтить вдалині Й потопа виднокруг...
Лише гармонійна, із щирим серцем людина може розуміти мову
природи, повністю зливатися з нею.
Я
вважаю, що вірші П. Г. Тичини вчать нас пильніше придивлятися до довкілля і
бачити прекрасне навіть у простих, знайомих з дитинства картинах.
Похожие сочинения
| 
