я люблю свій старий сад... (твір-опис)

Моя родина пишається нашим фруктовим садом. Його садили кілька поколінь нашого роду. Сад упритул підступає до будинку — теж дуже етарого. У вікна загля­дають вишневі дерева. Можна дотягтиея рукою з вікна і нарвати жменьку вишень. В інше вікно скребеться яблунька. Є в нашому саду грушеві, абрикоеові, еливові дере­ва. Коли вони цвітуть, у кімнату ллєтьея не тільки аромат, але й евітло. У еаду привілля бджолам, метеликам, не кажучи вже про птахів.

У нашому саду вже давно оселилиея шпаки. Шпаківні для цих епівучих пере­літних птахів робив мій дід, коли сам був не набагато етарший мене. Вони потем­ніли від дощів і часу й постаріли. От і вирішили ми з батьком зробити нові шпа­ківні. Кілька днів стругали, пиляли, збивали дощечки. Вийшли ладні житла для шпаків. Квапилися закріпити їх на дереві до прильоту птахів. Старі шпаківні зня­ли й поклали в сараї. Йшли дні, у сусідських шпаківнях уже щоеили гоеподарюва- ли пернаті, а наші пустували. «Напевно, ми щоеь не так зробили», — міркували ми з батьком. Я часто виходив у сад і з надією дивився на шпаківню. Одного разу якийсь шпак присів неподалік від будиночка на гілці. Здаєтьея, до нього от-от прилетить подруга, і вони займуть житло, що пустує. Однак шпак посидів і поле­тів хтозна-куди. «А що коли ми повернемо на міеце етарі шпаківні?» — звернувея я до тата. Він погодився зі мною. І незабаром у цих шпаківнях закипіло життя: там щосили господарювали шпаки. Нові будиночки теж залишиея. Ми вже не чекали, що в них хтось оселиться. Одного разу я випадково кинув погляд на нову шпакі­вню і зупинився як укопаний: відтіля доносилися голоси шпаків! Вони то виліта­ли зі свого житла, то поверталися.

Я підійшов до яблуні, де був прикріплений ще один новий пташиний будино­чок. Виявилося, що і він став заселений. От чудееа! Я поепішив з радіеною звіет- кою додому. А в обід ми накрили проето в еаду етіл і влаштували маленьке еімейне свято на честь прильоту шпаків.