ПАВЛО ТИЧИНА ПЕЙЗАЖНА ЛІРИКА П, ТИЧИНИ

І варіант

Павло Тичина, безперечно, один з найталановитіших українсь­ких поетів. Його перу належить багато прекрасних, хвилюючих по­езій. Але мені здається, що найяскравішими прикладами його твор­чої майстерності є ті вірші, в яких поет описує пейзажі рідного краю.

Павло Тичина був залюблений у рідну природу, тому вона над­звичайно опоетизована ним, пройнята хвилюванням його серця.

У поезії «Де тополя росте» перед очима читача розгортається картина безмежних золотих просторів:

Жито шепче мені,

Як привільно навкруг,

І тремтить вдалині Й потопа виднокруг...

Ціле море золотаво-срібного жита виблискує на сонці. Свіжий вітер котить пшеничні хвилі у синю далечінь:

Де не глянь — колоски Проти сонця блись-блись...

Читаючи цей вірш, я ніби відчуваю духмяний запах колосків.

Або візьмемо поезію «Дощ». Саме явище дощу поет олюднює, всі його прояви постають в образах живих істот. Наприклад, водяні кола, які утворюються від дощових крапель у калюжах, поет зма­льовує метафорою:

А на воді в чиїйсь руці Гадюки пнуться...

Дощові струмені змальовуються мережаними подолками, які спускаються з хмар:

Спустила хмарка на луги Мережані подолки...

Загальна картина дощу постає переді мною надзвичайно яскра­во та реалістично.

Людських рис набувають і лісові квіточки в поезії «Хор лісо­вих дзвіночків*, які промовляють до навколишнього світу:

Ми дзвіночки, лісові дзвіночки, славим день.

Ми співаєм, дзвоном зустрічаєм: день!

День!

Коли я читаю цю поезію, мені починає здаватися, ніби я розмо­вляю із самою природою.

Пейзажна лірика Павла Тичини завжди хвилює мене, тому що я ніби поринаю в чарівний світ природи.

II    варіант

Майже всі українські поети зверталися до теми рідної приро­ди. Але найбільше мені подобається пейзажна лірика П. Г. Тичи­ни. У своїх віршах автор оспівує поля і лани, дерева і квіти, небо і сонце, хмари і дощ.

Гей, простори які,

Любо-мило землі:

Де не глянь — колоски Та всі в злоті-сріблі.

Ми бачимо по цих рядках, що поет відчуває тісний зв’язок із рідною природою. Віа не лише милується просторами, але й спілку­ється з ними:

Розкажи, розкажи мені, поле:

Чого рідко ростуть колосочки?

—  Ой дощів мені треба, дощів...

Природа у віршах Тичини оживає, набуває людських якостей: співаю і квіти, усміхається жито, шепочуть хмари, розмовляють дерева.

Знайомлячись із пейзажною лірикою П. Г. Тичини, розумієш, що люди — невід’ємна частка оточуючого світу, що наше життя нерозривно зв’язано з ним. Милуючись красою природи, ми не лише отримуємо безліч хвилин радості, захоплення, щастя, але й відчува­ємо бажання жити:

Шумить жито, співа,

Заохочує жить.