Про що мені співав весняний струмочок (твір-розповідь)

Мені завжди було цікаво, звідьсіля беруть початок вееняні етрумки. Коли ранком я виходив на вулицю, здавалося, струмочків не було й близько. За ніч весняні морози покривали землю крижаною кіркою, під якою і ховалися калюжі й струмки. Під на­півпрозорим льодом можна було побачити те, що ніс із собою струмочок вчора і що має нести далі, коли сонце знову його розбудить. Це були сірники, якісь гілочки і навіть паперовий кораблик, що вмерзнув у лід. І справді, проходить кілька годин, струмочок набирає силу і спочатку ліниво, а потім усе швидше прямує по одному йому відомому маршруту. Вода злегка булькає, піниться. Уздовж русла струмка уга­дуються мініатюрні пляжики, укоси. Мимо йдуть пішоходи, зрідка поглядаючи на струмок. Раптом до сусіднього будинку під’їхала вантажівка і колесами зруйнувала русло струмка. На його місці утворилася колія, що поступово заповнювалася водою. Я вирішив відновити струмок. Машина виїхала, а я, узявши дитячу лопатку, допоміг струмку знайти колишнє русло. І він із ще більшою силою і впевненістю продовжив свій плин, у його дзюркоті мені відчувалася радість вільного плину води. А ще я зрозумів, що пройде кілька днів, і ніякий крижаний панцир не полонить струмок. Цвірінчали горобці, здавалося, вони зі струмком співали нехитру пісеньку. «Якщо це пісенька, то про що вона?» — думав я. Напевно, про те, що морози незабаром підуть зовсім і повернуться в наші краї перелітні птахи.