ЗОБРАЖЕННЯ ВАЖКОГО СТАНОВИЩА УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА В ОСТАННІЙ РІК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (за оповіданням М. Вінграновського «Первінка»)

І  варіант

В оповіданні «Первінка» Микола Вінграновський змалював, як тяжко жилося людям у селі в період, коли йшла війна. По-перше, вражає, у яких домівках живуть люди. Родина, про яку пише автор, живе у напівзгорілій хаті. У деяких, як наприклад у діда Рятушняка, немає стріхи. Люди увесь час недоїдають, сновигають по степу, відшукуючи мишачі купки, сподіваючись знайти там хоч жменьку пшениці. У родині Миколки наступає справжнє свято, коли він при­носить до хати щавель. Саме тому, коли з’являється Первінка, це означає, що тепер родина буде нагодованою. Адже коров’яче моло­ко може підняти на ноги хворого, а мати Миколки саме була хво­рою жінкою, яка була прикута до ліжка.

Але життя села різко міняється, коли з війни повертається ба­тько Миколки. Виявляється, що ще на початку війни він із дідом Рятушняком закопав на Розкопаній Могилі велику кількість пше­ниці. І тепер усі жінки села Кумарі заходжуються переносити цю пшеницю у приміщення, де була раніше школа. Цей запас посівної пшениці для всіх означав те, що тепер вони не вмруть з голоду. Дивує в оповіданні і кмітливість селян. Коли повертається на літа­ку син діда Рятушника Петро, батько Миколки пропонує запрягти плуги у Петрів літак. Петро орав землю літаком, а все село заходи­лося засівати чорну, пухку ріллю.

Отже, хоч життя селян у роки війни було дуже важким, все ж таки їхній розум, кмітливість та сила духу допомогли їм вижити у ці складні часи.

II   варіант

Оповідання «Первінка» Миколи Вінграновського — це правди­вий, реалістичний твір, в якому відображається важке становище селян наприкінці Другої світової війни.

Життя людей було дуже тяжким. Майже всі чоловіки пішли на фронт, вдома залишилися жінки з дітьми та старі. В оселях було холодно і голодно. «Наприкінці війни гроші були дуже знецінені: буханець хліба на базарі коштував від тридцяти до п’ятдесяти кар­бованців». їжі не вистачало, одяг та взуття не виробляли, тому кож­ний перебивався як міг, латаючи і доношуючи старе. Люди хворіли, лежали знесилені у холоді й голоді, в умовах повної відсутності медичної допомоги.

Багато мешканців залишилися без житла, бо їхні хати було зруйновано під час повітряних атак німецьких літаків.

Все навкруги нагадувало про те, що йде війна. Уздовж доріг виднілися кинуті «німецькі танки і машини», гармати, біля них «валялися потрощені мідні скрині з усіляким добром», але люди знали, що чіпати цього не можна, «бо воно заміноване».

Безліч сімей зазнали горя, втративши у боях чоловіків, батьків, синів. Важким було становище і в сільському господарстві. Йшла весна, худобу не було чим годувати — у їжу йшли солом’яні стріхи з хатин. Пшениці на посів не залишилося, тяглової сили не виста­чало. Але недарма наш народ вважають мудрим: автор розповідає,