МІЙ день народження

Завтра в мене день народження — моє найулюбленіше свято! Я з нетерпінням чекав його цілий рік. Зазвичай мої батьки дарували мені щось цікаве: конструк­тор, книжку з казками і яскравими малюнками, а одного разу подарували... мас­карадний новорічний костюм. Я на свято Нового року був котом Базиліо! Кумед­ний я мав вигляд! А як весело було!

Та вже давно я мрію про зовсім інше. Мені дуже хочеться... друга. Ні, товариш у мене є — це Богдан з мого класу. А я мрію про кошеня або цуцика. Але мама з татом щоразу мені казали: «Ти ще малий. Це ж скільки клопоту — і погодува­ти, і погуляти з ним, і прибрати». Я понуро зітхав... А, може, наступного разу?..

На свій день народження я вирішив найперше виспатися, бо припав він на вихідний. Зазвичай мама мене будила: «Синочку, любий, час вставати! З днем на­родження!» А сьогодні щось тихо... Ніхто не заходить до мене. Вже й сонечко ви­соко — зазирнуло у вікно, лоскоче своїм промінням. Та ось щось мене залоскота­ло, щось м’якеньке доторкнулось до щоки, я подумав, що то матуся. Розплющив

очі... Перше, що я побачив, — це маленькі сірі оченята, що уважно мене вивча­ли. Кошеня!

—    Мамо!!! — вигукнув я на всю квартиру. — Це мені подарунок?

Кошеня зашипіло, підстрибнуло і зіскочило з ліжка.

—  Тихіше, ти ж його перелякав. Так, це тобі подарунок. Ти вже достатньо до­рослий, і ми з татом вирішили подарувати тобі кота.

—    Дякую, мамо! Ви у мене — найкращі батьки.

Я зазирнув під ліжко — кошеня злякано позирало на мене. «Вибач мені, будь ласка, я зараз», — звернувся я до кошеняти і швидко підхопився. Швиденько вмився, застелив ліжко — адже на мене чекав друг!

—    Мамо, а що воно їсть?

—    Молочко полюбляє, м’ясце, а підросте — усе їстиме, балувати його не треба.

—    Мамо, чому воно не виходить з-під ліжка? Як його звідти виманити?

—  Бо ти його налякав. Візьми невеличкий шматочок паперу, зроби бантик, прив’яжи до нього нитку і потягай по підлозі. Папір зашарудить, і кошеня почне гратися з ним, бо подумає, що то миша.

Я так і вчинив. Кошеня весело погналося за моїм бантиком, навіть спіймало, притиснувши лапками.

Нарешті я міг його роздивитися. Воно було незвичайного сірого кольору, май­же блакитне, і смугасте, як тигр. Лапки білі, наче у шкарпетках, кінчик хвоста та­кож білий, а ще — біла грудка, наче манишка, і вуса — білі. Гарне!.. Як же його назвати? Думав я, думав і вирішив: Лео. Майже лев. А що? Кіт Лео!

—  Лео, — гукнув я до кошеняти. Воно підвело мордочку і пильно подивило­ся на мене.

—    Мамо, воно відгукнулося! Я назвав його Лео.

—    Що ж, нехай буде Лео. Гарне ім’я.

Цікаве в мене життя починається. Адже мені є тепер про кого піклуватися!