Свіфтівська критика людських вад у творі «Мандри... Гуллівера»

Світову славу відомому англійському письменнику-романісту приніс його ро­ман «Мандри... Гуллівера», де автор вдавея до алегоричного зображення сучасної йому Англії. І цей його роман — нищівна еатира на Англію, її монархів, закони та звичаї, які панували в країні. Письменник у цьому творі виразно й майстерно висміює недоліки, людеькі вади.

Трьохщогловий бриг «Антилопа», знявшиеь з якоря у Бристолі, відпливав у Південний океан. На борту його знаходивея корабельний лікар-хірург Гуллівер, який понад усе любив мандрувати. Відпливаючи із конкретного, реально існуючо­го на будь-якій карті портового містечка, Гуллівер потрапляє волею письменника у дивовижні країни — Ліліпутію та Бробдингем, де й знайомиться зі звичаями мешканців, їх способом життя, законами та традиціями.

Що ж побачив там Гуллівер? Що так здивувало його?

По-перше, ці країни — Ліліпутія і Бробдингем — просто не існують. Вони вигадані, несправжні. По-друге, всі ці події, зображені автором, як нам здається, дійсно відбуваються. А життя в цих казкових країнах дуже схоже на життя євро­пейських держав, яким воно було в ті часи, коли жив Свіфт. У Ліліпутії і Бробди- нгемі більшість людей, як і в європейських державах, працює. Серед ліліпутів є чудові майстри та хлібороби. Вони одягають і годують свій маленький народ. А у країні велетнів бідно й просто одягнені люди були першими, кого зустрів Гуллі­вер. Як і в житті, тут ми зустрічаємо багатіїв, які живуть за рахунок праці трудів­ників. В обох країнах мешканці все купують за гроші. Гаманці мають і маленькі, і великі люди. І в Ліліпутії, і в Бробдингемі є обмежені, нерозумні вчені. Вони ніколи не чули про інші землі та народи: вчені-ліліпути думали, що скрізь живуть лише ліліпути, а вчені-велетні вирішили, що Гуллівер зовсім не людина, а просто «гра природи».

В Англії найвищою людиною був король, і в країні велетнів — теж король, а Ліліпутією керує навіть не король, а імператор, який надміру страждає манією величі. Він вважає еебе наймудрішим, найсильнішим, найвищим з усіх царів сві­ту, «чиї ноги упираються у серце землі, а голова сягає сонця» (це при тому, що зріст його дорівнює усього-навсього трьом пальцям). Окрім деяких деталей, у творі вее, як дійено було в тогочасній Англії. Тому сучасники письменника, чита­ючи твір, знаходили багато відомого, спільного зі своєю країною.

Як і в Англії, в цих дивних країнах є державні секретарі, прем’єр-міністри, казначеї, інші державні елужбовці, яким дуже далеко до ідеалу відносно їх мораль­них та професійних якостей.

Досить пригадати, який дивний звичай існував при дворі ліліпутського імпе­ратора. На найвищі державні поеади призначалиея ті з ліліпутів, які вище за веіх етрибали на канаті. А нагороди отримували кращі пролази. Недарма ж першим пролазою в Ліліпутії виявився Флімнак — державний казначей, другим — Рельд- рессель — державний секретар і третім — Болголам — адмірал. Нагороди, таким чином, одержували непричетні, а карали невинних. Саме це ми можемо епоетері- гати і в Англії тих часів: вищі посади та нагороди отримували не ті, хто їх заелу- жив, а ті, хто міг їх здобути за допомогою хабаря, підлабузництва. За чудними іменами ліліпутів у романі Свіфта ховаютьея то чванливий вельможа, то нечеений ділець, який розбагатів на обдурюванні інших, або й навіть сам король.

Англійські королі дуже любили звеличувати еебе, хоча найчаетіше були людь­ми нікчемними. Пригадаємо, як король Ліліпутії, даруючи волю Гулліверу, люди­ні, яка могла б його розчавити одним лише пальцем, називає еебе «відрадою та жахом всесвіту». Як англійський король обманював своїх підданих обіцянками, яких ніколи не виконував, так і імператор Ліліпутії виявився людиною нечесною, лукавою: обіцяючи Гулліверу волю, він у той же час віддає наказ осліпити його, коли дізнається, що Гуллівер не хоче йому допомогти покріпачити маленький оетрів Блефуеку. А який «суворий» і «справедливий», ще й до того необхідний закон видає імператор Ліліпутії! «Розбивати яйця лише з гострого кінця!» Коли хочуть сказати про якусь незначну справу, то кажуть, що вона «яйця з’їденого не варта». Але виявляєтьея, що в Ліліпутії через це весь час виникають сварки: пра­вителі ліліпутів та блефуекуанців ніяк не можуть вирішити цієї важливої пробле­ми: з якого кінця елід розбивати яйця — з тупого чи гострого. Через це ведуться кровопролитні війни, в яких гинуть люди.

А ось у країні велетнів життя набагато краще, ніж у Ліліпутії. Король Бробди- нгема — мудра, добра й оевічена людина. Він видає ясні, прості й для всіх зрозу­мілі закони. Він не звеличує себе над іншими. Перша особа в державі Ліліпутії — зростом у три пальці — імператор, а голова держави, зроетом у пожежну вежу — усього-навсього король. Отже, може бути мудре правління, ідеал, на який треба рівнятися, доводить письменник.

У романі Джонатана Свіфта, як у кривому дзеркалі, відображаються люди, по­дії, звичаї, закони Англії XVIII століття, країни, яка претендувала на роль всесві­тнього панування, а її монархи вважали себе найоевіченішими людьми. Джонатан Свіфт ніби зриває з них цю маску, показуючи всі їх вади і дурість, манію величі, любов до розкошів, лукавість, нечесність. Своїм сучасникам він зумів довести просту й зрозумілу істину: Англія не є ідеалом проевітницької держави.