Давньогрецький театр

Сьогодні театр — це розвага. У Давній Греції відвідини театру були грома­дянським обов’язком. І якщо у елліна не було грошей на спектакль, поліс давав йому на це кошти.

Так склалося тому, що початком театрального мистецтва були релігійні свя­та, на яких розігрувалися сцени з життя богів. Ця тематика ще довго не посту­палася місцем на сцені.

У III—IV століттях до Різдва Христового чільним жанром драматичного те­атру стає трагедія. Міфологічний сюжет, здебільшого пов’язаний із культом Ді- оніса, виконувався одним актором і так званим хором, який супроводжував дію піснями та танцями. Але Есхіл ввів до складу виконаців ще одного актора і за­мість розповіді показав на сцені діалог. Спектакль став дінамічнішим, до того ж незмінно показував перемогу афінської демократії над усіма видами деспотизму. Саме Есхіл втілив у драматичній формі міф про титана Прометея.

Спектакль ішов цілий день, і глядач дивився три трагедії й одну комедію. Те­атр не мав даху й освітлювався природним денним світлом. Отже, глядач сидів під склепінням небес.

Софокл додає ще одного актора, і виконавці вже втрьох розігрують одну з п’єс Софокла «Антигона», «Філоктет» або «Електра». У цих творах причиною людських нещасть є самі люди. Тільки так і можна прочитати трагедію «Едіп- цар». А боги виходять на кін лише для того, щоб своєю присутністю підтвердити той вирок, який дійові особи самі собі ухвалили своїми вчинками.

Не менш відомим був Еврипід, який показував людей не такими, якими вони повинні бути, а які вони є насправді.

Такі ж важливі злободенні теми порушує й антична комедія — тільки в са­тиричній формі. На щастя, до нас повністю дійшли комедії Аристофана, його твори — це смілива і гостра сатира на життя Афін на зламі V—IV століть. Ось тільки в комедії «Хмари» автор даремно висміяв великого Сократа, та ще й пе­рекрутив його вчення...

Античні амфітеатри, побудовані для перегляду цих п’єс, широко розкидані по колишній території Еллади. Я читав в одній книзі, що й нині вони інколи «повертаються до життя».

...Знову по сцені й орхестрі ходять люди на дивних підборах, що нагаду­ють малесенькі ослінчики. На обличчях акторів — маски, що передають певний людський настрій. За поясом ще декілька масок. Еучними голосами виконавці декламують стародавні вірші. І хочеться самому створити гекзаметр або пере­класти пушкінський:

Чую божественний звук еллінської мови, що змовкла.

Від голосів невмирущих ніяковіє душа.