Інтерв’ю з МОЛЬЕРОМ

Дуже часто, читаючи твори того чи іншого автора, мимоволі ставиш собі пи­тання: «А що, якби мені довелося зустрітися з ним особисто?» Неважливо, сподо­бався тобі твір чи ні: погодьтеся, автору нецікавого твору теж є що сказати, навіть більше, ніж цікавого. Що ж до Мольєра...

Особистість письменника залишити байдужим не може — дуже багато фактів, які дивують, вражають, змушують заздрити і викликають бажання посперечати­ся. Як би хотілося дещо дізнатися в самого письменника! А спробуємо-но уявити, які б відповіді на запитання дав Мольєр, якби все ж таки відкрився якийсь ча­совий портал і з’явилася можливість побачити письменника десь на вулиці міста Париж чи в іншому місті.

Перше запитання, на мій погляд, має бути таким, щоб ця людина зупинилася і погодилася поговорити. Що ж це за питання? Мабуть, треба спитати таке:

—   Пане Мольєр, чи знали ви про те, що представників вашої професії забо­роняють ховати на освяченій землі? Для Вас, людини XVII століття, це питання не може бути легким.

Гадаю, що відповідь була б приблизно такою:

—   А ви знаєте, яку владу над людиною має сцена? Зал дихає разом із вами, плаче разом із вами, сміється разом із вами! І причина всіх цих емоцій — ти! Ти всемогутній, адже тобі підкоряється натовп. Серед них жінки і чоловіки, багаті і не дуже, і всі вони — чуєте? — всі підвладні вам. Хіба заради єдиної такої миті не варто забути і про церковне прокляття, і про любов церкви. А ціле життя...

Що ж, переконливо. Але є й інше нелегке запитання:

—   Пане Мольєр! Ви поставили собі за мету, глузуючи, викорінювати людські вади. Ви самі зізнавалися у передмові до Тартюфа, що глузування нестерпне. Як Ви насмілилися викликати вогонь на себе, як кажуть у наш час? Адже річ не лише в підтримці короля?

—   Справді так. Королівська прихильність нетривка, як вітер. Розраховувати на сильних світу цього може тільки не дуже розумна людина. А мені випала рід­кісна можливість сказати вголос про свої переконання так, що почула вся країна. Скільки людей лише мріють про таке! Я виховував людей, змушуючи їх сміяти­ся. Я звертався зі своїми думками безпосередньо до людини, дивлячись їй просто в очі зі сцени. Чи може бути в житті щось важливіше? я виконував свій грома­дянський обов’язок!

Зрозуміло. У наш би час перенести пана Мольєра. Для прикладу того, як по­трібно виконувати свій громадянський обов’язок. Але ще одне питання непокоїть:

—   Пане Мольєр! Ви помирали без лікаря і священика. І ховали Вас вночі, як шахрая. Для людини вашого часу — це страшна трагедія. Якщо б довелося про­жити життя заново, ви щось змінили б?

—   Для кожного його доля визначається Богом. Вочевидь, для мене Він обрав саме таке життя: я був потрібний Йому саме таким. Чи можу я дорікати Небесам? Ні, не змінив би нічого, хіба що попросив довшого життя.

Чесно, відверто, вражаюче. Напевне, інших відповідей ця людини не дала б, хоча, можливо, вони були трохи пафосними. Але ж він актор.