Яким я уявляю собі майбутнє Елізи Дулітл

П’єса Бернарда Шоу «Пігмаліон» була написана у 1913 році, невдовзі перед початком першої світової війни, за мотивами міфа про скульптора Пігмаліона, який, створивши статую прекрасної Еалатеї, закохався в неї до нестями й силою свого кохання за допомогою богині Афродіти зумів вдихнути в неї життя. Закінчу­ється цей давньогрецький міф щасливим союзом Пігмаліона та Еалатеї.

У версії, яка запропонована драматургом, у ролі Еалатеї з’являється лондонсь­ка квіткарка Еліза Дулітл, а Пігмаліон, що оживив її, — професор фонетики Хіг­гінс. Бернард Шоу яскраво демонструє свою віру в безмежні можливості людини: звичайній бідній замазурі Елізі з надзвичайною легкістю дається не тільки оволо­діння англійською літературною мовою, перед нею відкриваються справжні багат­ства духовної культури, які застигли в музиці, книгах, й вона жадібно вивчає їх. Елізу не просто приймають за справжню леді на великосвітському прийомі — розумна, талановита, вона стає по-справжньому гармонійною особистістю, яку, навіть самі того не бажаючи, створили професор Хіггінс та полковник Пікерінг. Еліза закохується у професора Хіггінса, але той не відповідає їй взаємністю, проте й відпустити Елізу зі свого дому не хоче, погрожуючи, що, мовляв, Еліза знову потрапить на саме «дно» Лондона.

Дійсно, виросши в одному із найбідніших лондонських кварталів, Еліза була звичайною, простою дівчиною, яка вважала за щастя, коли їй вдавалося продати кошик фіалок. Виросши без матері, не відчуваючи батьківського піклування й сердечної теплоти з боку п’яниці-батька, який був сміттярем, Еліза все ж не втра­тила людяності, доброти, почуття власної гідності. Вона не тільки багато чому навчилася у професора Хіггінса, а й ретельно працювала над самовдосконаленням. Це дівчина зі стійким характером. Коли закінчується холодний експеримент про­фесора Хіггінса, Еліза стає перед вибором: залишитися на «пташиних правах» у професора Хіггінса, ризикуючи кожної миті бути викинутою на вулицю (характер у професора досить жорстокий і непостійний), чи піти з дому? І вона обирає друге. Високе почуття людської гідності не дозволяє їй жити в цьому будинку на правах

якоїсь приживалки. Навчившись прекрасної літературної мови й вишуканих світ­ських манер, Еліза зовеім не змінилаея внутрішньо: залишилаея такою ж трудів­ницею, чееною, справедливою людиною, якій притаманне почуття гордоеті, втає­ної гідності. І хоч вона отримала душевну травму (Хіггіне не поділяє її почуття), я думаю, що Еліза зуміє вистояти, не зігнутиея від життєвих бур. А знання, здобуті нею, наполегливість і рішучість допоможуть їй у житті. Можливо, вона стане про­давщицею у квітковому магазині, як мріяла раніше. А може, гувернанткою чи навіть асистенткою у професора Непіна. Її прекрасні здібності і старання, звичай­но, допоможуть їй у цьому. І цілком імовірно, навчаючись далі, вона стане видат­ним лінгвістом, навіть перевершить свого вчителя Хіггінеа. У неї для цього є веі можливості й бажання. А хотіти — значить могти.

Сподіваюсь, що й особисте її життя складетьея вдало: адже не веі ж чоловіки такі «товстошкірі тварини», як Хіггіне. І вона не розчарувалаея в тому, що кохання існує і воно підносить людину, робить її кращою, благороднішою. Слід тільки знайти його. Хоча претенденти на її руку й серце вже є: Фредді, чи, можливо, полковник Пікерінг. Але, як би не склалася доля, головне те, що Еліза ніколи не зможе повернутися до минулого. Вона це відчула, коли, образившиеь на холод­ність і байдужість до її долі професора Хіггінеа, вночі залишила його будинок і зустрілася з дівчиною із лондонських низів. Вона доклала усіх зусиль, щоб твердо стати на ноги, нікому за це не завдячуючи. Лише еобі і евоїм етаранням. І, що не менш важливо, вона завжди буде почувати себе людиною, для якої найважливі­ше — почуття її власної гідності.