Понедельник, 22 Января 2018, 03:58
Приветствую Вас Гость | RSS

ВСЕ СОЧИНЕНИЯ

Меню сайта

 

Предметы
Форма входа
Статистика

Онлайн всего: 11
Гостей: 11
Пользователей: 0


Сочинения

Главная » Сочинения » Українська мова та література » 9 клас Добавить сочинение

Відображення в зовнішності поміщиків їх внутрішнього світу (за поемою М. Гоголя «Мертві душі»)

Як цікаво читати людські обличчя! Вони немов вікна будинків, заглянувши в які, можна побачити чиєсь сховане від сторонніх очей внутрішнє життя. Життя людини обов’язково залишає свій слід насамперед на обличчі. Тому таке важливе й у живописі, й у літературі мистецтво портрета. Ним чудово володів М. Гоголь — автор «Мертвих душ». Переходячи від сторінки до сторінки цієї поеми в прозі, ми

 

ніби рухаємося від портрета до портрета в художній галереї майстра. П’ять помі­щиків — п’ять таких не ехожих один на одного психологічних портретів.

Відкриває галерею поміщиків Манилов — «людина знана», риси обличчя якого «не були позбавлені приємності». Ну просто душечка, а не чоловік: біляве волосся, блакитні очі, приваблива (а може, така, що заманює, як павук муху у своє паву­тиння) посмішка. Усім гарний, але настільки солодкий до нудоти, що якось хо­четься розбавити цей еироп, інакше він просто не придатний для споживання. Через кілька хвилин епілкування з ним тебе долає така нудьга, як при слуханні мелодії, що складаєтьея з однієї ноти. «У всякого є своє, але в Манилова нічого не було», — пише Гоголь. І портрет його абсолютно точно передає відсутність того, що повинно бути в людині.

Настася Петрівна Коробочка — «жінка літня, у якомусь спальному чіпці, надя­гнутому нашвидкуруч, із фланеллю на шиї», давно пережила свій час, позначений шипінням і хрипінням етінного годинника, якому «заманулося бити». І як спокій­но «клацає праворуч і ліворуч» маятник цього годинника, так розмірено спокійно тече в нікуди життя колезької секретарші Коробочки.

Є щось загальне в портретах таких, здавалося б, різних людей, як Манилов і Коробочка: їхня невизначеність, безхарактерність виявляються в зовнішній безформ­ності.

Повна протилежність їм Ноздрьов — «історична людина», що неодмінно ство­рює історії і нескінченно влипає в них. Зустрівся Чичиков з цим поміщиком не в еадибі, як з попередніми власниками «мертвих душ», а в трактирі — другому рідно­му будинку цього запеклого гравця і гульвіси. Ноздрьов тільки-но повернувся з ярмарку, де, за його еловами, «продувся в пух». Навіть повертатися довелося не на евоїй, а на найнятій підводі, не тільки без годинника, але навіть і без ланцюжка до нього. І вее це молодецтво, можливе тільки за чужий рахунок, відбилося в зовніш­ності Ноздрьова. Асиметричність обличчя Ноздрьова (Чичикову навіть здалося, що «один бакенбард був у нього менший і не такий густий, як другий») немов підкре­слює зсув у його душі моральних понять. Гоголь називає Ноздрьова «людина-по- гань». Противний він і зовні, особливо вранці, коли вийшов до Чичикова, «нічого не маючи під халатом, крім відкритих грудей, на яких росла якась борода».

Перейдемо в наступний зал своєрідного гоголівського музею воскових фігур і зустрінемося із Собакевичем. Він здався Чичикову «досить схожим на середньої величини ведмедя». І далі — вее, як у барлогу й у його мешканців: і фрак, і панталони, і хода, і навіть ім’я — Михайло Семенович. Це загартована життям людина-скнара — уже не Коробочка зі евоїми пістрьовими мішечками, а начебто грубо зроблений одним змахом еокири монстр, над обробкою якого природа не вважала за потрібне працювати: і так зійде. У спілкуванні він такий же неповорот­кий, сокирний, підминає під себе інших, ніколи ні про що добре не відгукнувся. «Ні, хто вже кулак, тому не розігнутиея в долоню», — підводить підеумки автор.

Але «вінець творіння», звичайно ж, Плюшкін. Він увібрав у еебе вею паекуд- ність попередніх персонажів, щоб підсумувати її, ставши «дірою на людстві». Якщо починалася портретна галерея поміщиків білозубою посмішкою Манилова, то заве­ршується вона беззубою поемішкою Плюшкіна. Чичиков прийняв його за ключни­цю — не за поміщика (до речі, одного із найбагатших), не за ключника навіть, а за ключницю в брудному дірявому капоті. У Плюшкіна нічого не було від маниловсь­кої благоліпності. Чепець Коробочки трансформувався в старий поношений ковпак, а бакенбарди Ноздрьова в «екребницю з залізного дроту, якою чиетять на етайні коней». Маленькі очиці Плюшкіна ще не потухли, але вже втратили, як і влаеник їх, усе людеьке і бігають, як миші, що висунули зі своїх нір свої гостренькі морди.

Отже, від майже елегантного Манилова... до власника тисячі з лишком душ, що втратили стать, вік, мету життя і навіть людську гідність...

Рассказать друзьям, чтобы не совпали сочинения!
Рассказать
Категория: 9 клас | Добавил: 00dima (28 Ноября 2017) | Просмотров: 21 | Рейтинг: 0.0 /0
Перейти на главную страницу
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Allcompositions © 2018