Пятница, 09 Декабрь 2016, 09:41
Приветствую Вас Гость | RSS

ВСЕ СОЧИНЕНИЯ

Loading
Меню сайта
Предметы

 

Форма входа
Статистика

Онлайн всего: 27
Гостей: 27
Пользователей: 0


Сочинения

Главная » Сочинения » Українська мова та література » 9 клас Добавить сочинение

Поезія - це завжди неповторність (твір-розповідь з власного досвіду)

«Поезія — це завжди неповторність». Правда ж? Саме цю фразу використа­ла одна моя знайома, щоб довести свою думку. Ні, вона аж зовсім не романтич­на людина, та й думка, яку вона доводила, теж суперечлива і не надто коректна. А звучить красиво, хіба ні? А все було так.

На уроках літератури ми багато говорили про поезію. Так склалося, що за про­грамою збіглося вивчення поезії на уроках української літератури й зарубіжної: протягом майже двох тижнів наш клас повнився поезією — ми читали, обговорю­вали, вчили напам’ять, робили домашні завдання, перекладали. Йдучи зі школи, ми з дівчатами заговорили про відомих поетів і про те, чи не пише хтось із нас віршів. Іра продекламувала смішний віршик про кошеня, яке вигадала ледь не в дитсадку, ми посміялися. Аня, єдина поетеса в нашому колективі, сором’язливо мовчала: усі знали, що вона пише вірші, але вона їх нікому не показувала. Ми звернулися до неї і за кілька хвилин нарешті вмовили її принести їх до школи. Наступного дня знову ж таки після уроків тією самою компанією ми всілися у шкільному дворі і почали чекати, коли прийде Аня. Аня прийшла і навіть при­несла великий червоний зошит, куди записувала свої твори. Усі замовкли, і Аня, трошки почервонівши і відкашлявшись, прочитала нам свою поезію.

Дівчатка були вражені і одразу притихли. Це були досить гарні вірші — так, часом у них виринала не дуже майстерна рима чи збивався ритм, але ж хіба це головне? Там були емоції і почуття, йшлося про кохання й самотність, деякі дум­ки здалися мені глибокими і змістовними. Найбільше ж ми були вражені дові­рою Ані — вона показала нам дуже особисті тексти. Тому ми дивилися на неї із захопленням, підбадьорливо кивали головами й взагалі намагалися якось показа­ти їй свою прихильність, але слів не вистачало: нам були близькими її почуття, звісно, кожній по-своєму, але ми так і сиділи, замислені і замріяні, кожна пори­нула у свою власну закоханість чи просто мрії... Панувала тиша. Аж поки не про­лунав різкий голос Яни — як сніг на голову! «Це банально! Ну, слухайте, скільки можна вже про рози-мімози. Це сентиментально. Це не поезія. Це пише кожна дівчинка в чотирнадцять років...» — швидко заговорила вона. «Але ж ніхто з нас не пише!» — спробувала заступитися я, але Яна перебила мене. Ніхто не розумів, яка муха її вкусила. Я навіть не буду повторювати усіх її слів: вона несправедливо і жорстоко розкритикувала Аніни вірші, а потім просто встала і пішла. «Поезія — це завжди неповторність. А ці ваші так звані почуття повторюються в кожному тексті по сто разів, у кожній пісні, це банально!» — вигукнула вона, обернувшись. Отак Яна перекрутила відому цитату!

Ми були як громом побиті! «Що це з нею?» — питали одна в одної. Аня зіщу­лилася і, здавалося, навіть зменшилася. Щоки її зашарілися, вона ледь стриму­вала сльози. Як ми не намагалися підбадьорити її, вона тільки рукою махнула й побігла додому. Кожна з присутніх при цій жахливій сцені багато думала про те, що сталося. От як? У Аніних віршах насправді було багато типових образів, та й тема кохання теж, зрозуміло, не нова. Тож виходить, Яна мала рацію? Виходить, це банально? Ну, не може це бути банальністю, якщо усі ми відчули те, що нам прочитали, самі поринули в переживання, замислились. Щось тут не сходиться, не стикується.

За порадою я пішла до мами, розповіла їй усю цю історію, а мама сказала тільки одну фразу у відповідь: «От що по-справжньому банально, так це заздро­щі!» — і більше ні слова. Нарешті все стало на свої місця! Я зрозуміла поведінку Яни... І мені було прикро і шкода їх обох: і Аню, яку дуже образили, і Яну, яка так низько повелася.

Ця історія завершилася добре: Яна сама зателефонувала і вибачилась, їй на­віть стало сили пояснити свої справжні почуття. Вона сказала, що насправді по­заздрила, бо сама не може так писати, але дуже мріє. «Я згораю від сорому. Не знаю, що на мене найшло», — такими словами вона завершила. Аня вибачила їй.

«Поезія — це завжди неповторність. Але неповторними мають бути почуття автора, його переживання та думки — оця неповторність і робить поезію справж­ньою», — сказала одного разу Яна, коли на якомусь дні народженні йшлося про книжки. Вони з Анею перезирнулися й посміхнулися одна одній. Як добре, коли в людей стає сили вибачитись! Як добре, коли людина пише щирі тексти і не со­ромиться показати їх іншим!

Рассказать друзьям, чтобы не совпали сочинения!
Рассказать
Категория: 9 клас | Добавил: 00dima (16 Май 2016) | Просмотров: 44 | Рейтинг: 0.0 /0
Перейти на главную страницу
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Allcompositions © 2016