Пятница, 09 Декабрь 2016, 11:38
Приветствую Вас Гость | RSS

ВСЕ СОЧИНЕНИЯ

Loading
Меню сайта
Предметы

 

Форма входа
Статистика

Онлайн всего: 26
Гостей: 26
Пользователей: 0


Сочинения

Главная » Сочинения » Українська мова та література » 9 клас Добавить сочинение

Образ розповідача у поемі Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»)

Улітку 1844 року Шевченко написав один із найвидатніших своїх творів, ни­щівну сатиру на деспотичний режим Миколи І — поему «Сон» («У всякого своя доля»). Це одна з найбільших вершин політичної поезії Шевченка. Пафос ви­криття самодержавно-кріпосницького ладу виявився у цьому творі з небаченою до того глибиною й силою. Твір має підзаголовок «Комедія», що вказує, однак, не на драматичну його форму, а на комічно-сатиричний, гротескно-кумедний харак­тер основних сцен-картин, особливо наприкінці поеми.

Поема написана у формі розповіді від першої особи, яка відкриває широкий простір для виявлення авторського ставлення до зображуваних подій та естетич­ної їх оцінки. Проте як автор твору Шевченко виступає в поемі не безпосередньо, а в літературній масці умовного автора-розповідача про «напричуд дивний» сон, фантастичні пригоди й кумедні події, які йому наснились.

Створений у поемі образ безіменного розповідача не тотожний реальному ав­торові — Шевченкові, але скільки-небудь помітної ідейно-психологічної відстані між ними нема. В усьому основному й істотному образ розповідача гранично на­ближений до автора і є речником його думок і оцінок, виражає його ставлення до подій, відтворених у поемі.

Образ розповідача в поемі багатогранний, багатоплановий, складний. Він — «маска» автора, його друге «я».

Разом з тим розповідач — не тільки умовна «маска» автора. Він виступає в по­емі і як самостійний образ. Це — безпосередній учасник подій і пригод, про які йдеться в поемі. Свідомість і внутрішній світ героя-розповідача в деяких частинах твору відокремлені від авторської свідомості.

Ведучи розповідь переважно в серйозному, іноді — патетичному тоні, розпові­дач часом вдається до ледь помітної містифікації, вдаючи з себе то підпитого не­жонатого гульвісу, то провінційного простачка, який уперше потрапив до столиці, де все викликає у нього подив.

При цьому й мова його в інших випадках тотожна з мовою автора, набуває специфічних, комічно-огрубілих рис.

Шевченко надав образові розповідача різнобічності, здатності вдаватися до гри і містифікації, бути не тільки «маскою» автора, а й виступати в «масці» за власною волею — волею організатора розповіді. Поет повертає умовного «автора» до читача то одним, то іншим боком, показує його то як інтелігента-демократа й палкого борця, яким був він сам, то як «людину з народу», що потрапляє в не­звичну для себе обстановку. Це яскраво індивідуалізує образ розповідача, надає йому життєвої повнокровності й виняткової художньої сили.

Образ розповідача розкривається поступово в кожній новій частині твору — новими рисами й гранями. В усій своїй цілісності він постає лише з усієї сукуп­ності сцен, картин та епізодів поеми. Але деякі основні, визначальні його риси виступають у найперших же рядках поеми, що передують розвиткові сюжетних подій, тобто розповіді про сон.

Рядки ці передають роздуми розповідача про суспільні болячки, про «долю» й «шляхи» людини в умовах соціального розбрату та моральної спустошеності сус­пільства й мають сатиричний характер:

У всякого своя доля І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує.

Той неситим оком За край світа зазирає.

Чи нема країни.

Щоб загарбать і з собою Взять у домовину.

Той тузами оббирає Свата в його хаті,

А той нишком у куточку Гострить ніж на брата.

Ця сатирична галерея суспільних хижаків, здирників і хапуг виростає в уза­гальнену характеристику суспільства, де панує розбрат, де людина людині — вовк. З дивовижною точністю зібрано тут усі пороки й болячки життя — облудність, підступність, невситиму жадобу до наживи. Картаючи хижацтво, визиск і здир­ство як невід’ємну рису тогочасного суспільного життя, розповідач виявляє свою суспільну активну натуру, розкривається як людина з багатою духовністю, яка глибоко відчуває соціальне зло, тяжіє до суспільно активних, передових, демо­кратичних сил.

Змалювавши соціально точну, глибоко правдиву та яскраву галерею суспіль­них хижаків, розповідач тут же підходить до зображення з іншого, протилежно­го боку. Думка його переноситься на інше, не менш небезпечне зло — суспільну інертність і байдужість тих, хто примирився з насильством і гнітом, хто падає в ярмі, потурає злу своєю пасивністю й покорою:

А братія мовчить собі.

Витріщивши очі.

Як ягнята: «Нехай, каже.

Може, так і треба».

Розповідач закликає прокинутись від духовної сплячки, скинути з себе віру, не шукати «раю» на тім світі, будить почуття гідності, проголошує природну рів­ність людей:

Так і треба, бо немає Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю на тім світі благаєте?

Немає! немає!

Шкода й праці. Схаменіться!

Усі на цім світі —

І царята, і старчата —

Адамові діти.

Своє обурення покірливістю «братії» розповідач висловлює зневажливим, пре­зирливим порівнянням «як ягнята». У рядках про смиренну «братію» мова розпо­відача набуває нового емоційного напруження, викривальної патетики, пристрас­ного осудливого пафосу.

Переносячись далі думкою на самого себе, розповідач різко відмежовує й про­тиставляє себе і табору розтлінних хижаків, і інертній, вірнопідданій «братії».

Він свідомий свого конфлікту з ними, своєї моральної переваги над людьми, зайнятими гонитвою за багатством і чинами, і не менше — над людьми покір­ливої, «ягнячої вдачі». У поемі проведена чітка антитеза між прагненнями зага­лу (і хижаків, і покірливих) і прагненнями розповідача. З різкого осуду розпові­дачем і здирників та хапуг, і інертної, немічної юрби випливає, що сам він поза ними. Він не з тих і не з інших. Хто ж тоді він? Це запитання прохоплюється в нього ж самого: «І той, і той, а хто ж то я?» І тут інтонація розповіді знов зміню­ється, мова розповідача стає іронічно-жартівливою, набуває зниженої тональнос­ті. Прохопившись питанням, оповідач немовби ухиляється од відповіді на нього і постає в новій «масці» — в «масці» іронічного жартівника, підпитого гульвіси, що «попідтинню» повертається додому, до пустої своєї хати, «з бенкету п’яний уно­чі». Читачеві, залишеному без прямої відповіді, лишається судити про розповіда­ча не з цього жарту, а з того, який образ думок виявився в його монолозі, з його суспільної позиції. Розповідач свідомий того, що все сказане ним про суспільних п’явок і хижаків та покірливу «братію» не лишає сумніву, хто він, що самохарак­теристика тут зайва.

Рассказать друзьям, чтобы не совпали сочинения!
Рассказать
Категория: 9 клас | Добавил: 00dima (19 Октябрь 2016) | Просмотров: 16 | Рейтинг: 0.0 /0
Перейти на главную страницу
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Allcompositions © 2016