Пятница, 09 Декабрь 2016, 15:25
Приветствую Вас Гость | RSS

ВСЕ СОЧИНЕНИЯ

Loading
Меню сайта
Предметы

 

Форма входа
Статистика

Онлайн всего: 36
Гостей: 36
Пользователей: 0


Сочинения

Главная » Сочинения » Українська мова та література » 9 клас Добавить сочинение

Викрипя конформізму української еліти у творі Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...»

Жанр послання був одним із улюблених у творчості Шевченка. «Дружнєє по- сланіє» землякам було написано в червні 1845 року у В’юнищі. Подорожі Кобзаря Україною впродовж трьох років дали йому можливість познайомитися з багать­ма українськими інтелігентами, патріотами, прогресивно налаштованими людь­ми дворянського походження. Переважно це були нащадки козацької старши­ни, люди, від природи наділені неабияким розумом, прагненням до знань, вищої освіти, витончені аристократи духу, що на жаль, часто-густо зовсім не заважало їм водночас володіти кріпацькими душами і не мати простий народ за ближнього свого, якого так наказував любити ще Христос у Нагірній проповіді.

Роздуми над неадекватною поведінкою тих українців, які мали би бути сіллю своєї землі, й породили дидактичне, а водночас і гнівне послання «І мертвим, і живим...». Головна проблема послання — це проблема взаємин дворянської ін­телігенції з народом, обов’язку інтелігенції перед народом, що в тогочасних істо­ричних умовах було нерозривно пов’язано з питанням боротьби проти соціально­го й національного гноблення на Україні.

Полемічне вістря послання спрямоване на викриття цілком конкретних груп і течій в середовищі тогочасної дворянської інтелігенції, з одного боїсу, це — на­ціональні романтики, зокрема, нащадки козацької старшини, які зітхали за іс­торичним минулим, з другого — ліберальна інтелігенція новішої формації, яка в своєму намаганні повести українсьісу громадськість «за віком» впадала то в кос­мополітизм, то в слов’янофільство. Всі вони об’єднані у свідомості поета тим, що перебувають у цітковитому розриві з «меншим братом» — народом, хоч і намага­ються говорити від його імені. Вони не знають справжніх інтересів і прагнень на­роду, живуть хибними, застарілими або бездумно запозиченими уявленнями, ві­дірваними від потреб та завдань, що поставали на історичному ґрунті тогочасної української дійсності.

Шевченко звертається то до однієї, то до іншої з цих груп, то до всіх разом і, вільно переходячи від одних питань до інших, висловлює свої думки й погляди в гострих ідейних зіткненнях, у палкій полеміці з ними. Повчальні ж висновки, що випливали з полеміки, найважливіші «уроки» з неї, поет, надаючи їм принципо­во важливого народного, національного значення, адресує найширшому суспіль­ному загалу.

З усієї розмаїтості суспітьно-політичних та ідеологічних питань, порушених у посланні, основною і провідною проблемою, яка пов’язує й об’єднує всі інші, є проблема взаємин інтелігенції й народу. Шевченко прямо й різко заявляє про кричущий відрив тогочасної української інтелігенції від народу. Цей відрив загро­жує їй неминучою і ганебною загибеллю, морально-політичним крахом. Тільки в народі — джерело життєвої сили суспільства, нації. Поет закидає тогочасній укра­їнській інтелігенції брак ясної політичної свідомості, картає її за пустопорожнє політичне фразерство, розбіжність між словом і діїїом. Її голосні заяви про праг­нення «волі» й «братерства», бездумне схиляння перед іноземною культурою ви­дають відсутність реальної програми. З великою сатиричною пристрастю й пре­зирством говорить поет, що за відсутності власного погляду на становище народу й нерозуміння реальних шляхів розвитку українського суспітьства рабське схи­ляння перед іноземними авторитетами веде лише до безсилого, суто зовнішнього запозичення галасливих і облудних заяв, до пустого жонглювання «свободолюби- вими» гаслами:

...претеся на чужину Шукати доброго добра.

Добра святого. Волі! Волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слів велику силу.

Та й більш нічого...

Плазування перед іноземщиною постає в посланні Шевченка як втеча панів- лібералів від пекучих потреб життя, від української дійсності. Шевченко картає абстрактне й схоластичне їх філософствування, в якому, за висловом Франка, «розпливалися конкретні потреби, інтереси й прикмети рідного народу». Він ви­сміює їхню зарозумілість, чванство, комічне самовозвеличення й хизування обі­знаністю з іноземною культурою, хоч через свою фатальну несамостійність, за браком власного думання вони виявляють нездатність користатися здобутками за­хідноєвропейської науки «так, як треба». «Якби ви вчились так, як треба, — звер­тається до них поет, — То й мудрість би була своя». Своїм антагоністам Шевчен­ко протиставляє єдиний продуктивний і конструктивний принцип культурного єднання з іншими народами:

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Висуваючи це гасло, поет виступає з позицій потреби служіння демократич­ної інтелігенції народові, справі розвитку національної культури в її органічному зв’язку з демократичною культурою інших народів.

Дискредитуючи «західництво» українських панів-лібералів, Шевченко водночас кидає слова різкого осуду й на адресу доморощених українських слов’янофілів.

...І всі мови Слов’янського люду —

Всі знаєте. А своєї Дасьбі. Колись будем І по-своєму глаголать.

Як німець покаже...

Поет ставить під сумнів симпатії панів-слов’янофілів до слов’янських народів, бо той, хто «не помічає» мови свого народу (теж слов’янської) через те, що вона «мужицька», не може бути щирим прибічником ідей дружби та єднання слов’ян­ських народів та їхніх культур — така думка поета.

Винятково важливе місце посідає в посланні «І мертвим, і живим...» полеміка з консервативними національними романтиками, яких поет картає за ідеалізацію минулого України. Тут також відбилися погляди поета на історію України, під­робляючи яку, лжеісторики на перший план висували своїх «Брутів і Коклесів», твердили, що історія України — це «поема вольного народу». Викриваючи таке розуміння історії України, Шевченко за допомогою епітета «окрадені козацькі трупи» засуджує тих, хто привласнив собі героїчну славу козацьких низів. Вихо­дить, що історію України треба переглянути, заново її прочитати, не обминаючи жодної подробиці («ніже титли, ніже тії коми») і лише тоді можна дати відповідь на запитання: «Що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? За що заісуті?»

П ’ять коротких запитань поставив Шевченко у творі, але кожне з них варте поеми, бо пробуджувало приспану царськими колонізаторами соціальну і націо­нальну гідність українського народу, закликало не бути «рабами», «підніжками», «гряззю», «сміттям» російських царів, польських королів, чи ще когось, як це ста­лося з частиною козацьких отаманів і гетьманів. Запитання: «Ким? За що заісу- ті?» — скеровували читача до найважливішого: хто нас поневолив, хто наш ворог?

І якщо ми справді пишаємося легендарною славою запорозьких лицарів, то учі­мося в них волелюбності й відваги, щоб покінчити із соціальним і національним безправ’ям. Має бути не байдуже українцям,

...чиєю кров’ю Ота земля напоєна.

Що картопля родить...

А байдужих чимало серед освіченого панства, яке турбується не про долю на­роду, а про свої маєтки. Такі «свої діти» «замість пива праведную кров із ребер точать» з матері-України.

Підхід Великого Кобзаря до минулого України в посланні був цілком новим. Діяльність українських гетьманів та козацьких отаманів XVI — першої половини XVII століття Шевченко схвалював. Він оспівав таких народних героїв, як Підко­ва, Наливайко, Остряниця, Сагайдачний, Богун, Гонта, Залізняк та інші. Поето­ве захоплення викликали їхні надзвичайна хоробрість, зневага до смерті, а понад усе — жертовність, відданість народові. Він оспівує тих гетьманів, які очолюва­ли національно-визвольну боротьбу народу. У посланні ж «І мертвим, і живим...» йдеться про гетьманів другої половини XVII століття — початку XVIII. Це Іван Брюховецький, Павло Тетеря, Юрій Хмельницький. Шевченко назвав їх «варшав­ським сміттям» і «гряззю Москви», тому що ці ватажки зрадили інтереси народу, пішли на класову угоду з польською шляхтою та російським царатом.

Період, коли нащадки славних гетьманів, перетворившись на поміщиків, ста­ли ворогами свого народу, бо допомагали колонізаторам його поневолювати. Ве­ликий Кобзар вважає ганебним в історії України: «Гірше ляха свої діти її розпи­нають». Особливий гнів у поета викликало те, що багато «потомків» козацьких отаманів своє кріпосницьке свавілля прикривали знатним походженням.

Крилатий вислів «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» свідчить, що Шевченко не був національно обмеженим, що він виступав проти іноземного — тільки реакційного, а прогресивне з культури інших народів радив переймати, не забуваючи рідної як першооснови. «Бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються», тобто хто відмежовується від рідної мови й культури, той перевер­тень, бо мова, мистецтво, культура — найдорожчі скарби народу, які треба обері­гати, пестити, примножувати.

Шевченко щиро вірив, що й серед дворянської інтелігенцїї є люди, готові слу­жити народові, тільки треба пробудити їхню свідомість. До таких інтелігентів і звертається поет:

Обніміте ж, брати мої.

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться.

Заплакана мати.

І якщо інтелігенція піде назустріч інтересам народу, то «заплакана мати» — Україна «усміхнеться», бо настане соціальна й національна воля.

Рассказать друзьям, чтобы не совпали сочинения!
Рассказать
Категория: 9 клас | Добавил: 00dima (19 Октябрь 2016) | Просмотров: 16 | Рейтинг: 0.0 /0
Перейти на главную страницу
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Allcompositions © 2016