Воскресенье, 04 Декабрь 2016, 16:15
Приветствую Вас Гость | RSS

ВСЕ СОЧИНЕНИЯ

Loading
Меню сайта
Предметы

 

Форма входа
Статистика

Онлайн всего: 86
Гостей: 86
Пользователей: 0


Сочинения

Главная » Сочинения » Українська мова та література » 9 клас Добавить сочинение

Монолог колонізатора за поемою Т. Г. Шевченка «Кавказ»

Улітку 1845 року в поході проти горців Кавказу загинув приятель Шевченка офіцер і художник-аматор Яків де Бальмен. Його пам’яті поет присвятив один з найпопулярніших своїх політичних творів — поему «Кавказ».

Шевченко палко виступив у ній на захист поневолених народів Кавказу, з нищівним сарказмом висміяв претензії царського самодержавства на «цивіліза­торську» роль щодо підкорених країв і народів, затаврував православну церкву як ідеологічну служницю царизму в його колонізаторських зазіханнях та загарб­ницьких війнах.

Головна частина поеми — це монолог російського колонізатора, звернений до горця. Колонізатор облудно запевняє, що хліб і хату в черкеса ніхто не відбе­ре, а його самого «не поведе... в кайданах». Загарбник, проте, обмовився, що він хотів би кинути горцеві його ж хліб, «як тій собаці». Колонізатор мріє про час, коли підкорені будуть платити податок навіть за сонце. Підступний завойовник закликає горців «до дружби» й обіцяє, що ті від Росії «багато б дечого навчились!» У пориві захоплення собою загарбник вихваляється своєю культурою, християн­ськими чеснотами, а насправді демонструє власне варварство. Він з гордістю по­вторює:

До нас в науку! ми навчим Почому хліб і сіль почім!

Ми християне; храми, школи.

Усе добро, сам Бог у нас!

Що ж, пригляньмося, яке то добро у російських можновладців. Багатозначна фраза «од глибокої тюрми та до високого престола — усі ми в золоті і голі» свід­чить, що в Росії два антагоністичних класи: один — у золоті, а другий — голий, у злиднях; один розкошує в палацах, інший конає в тюрмах. Царський престол ви­сокий — бідному не дотягтися до нього, а тюрма глибока, тобто для всіх «небла- гонадійних» знайдеться місце.

Що ще є в царату? — «Сибір неісходима!» Цей епітет ще глибше підкреслює без- донність цієї незамкнутої тюрми, а крім неї, ще й звичайних тюрем сила-силенна:

А тюрм! А люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить...

Справді, ніхто й не підрахував би, скільки нещасних конало в тюрмах Росій­ської імперії, скільки борців за волю було закатовано в цих темницях. А люд той, що живе на великих просторах від Молдови до Фінляндії, мовчить, не протестує, бо, мовляв, «благоденствує», тобто живе щасливо, як твердять словоблуди. Що ще є в царській Росії? Храми, школи, навіть «сам Бог». Правда, деякі «святі» за життя були злочинцями, але то вже дрібниці. Тільки «темні» горці, які ще святим хрес­том не просвященні, ніяк не збагнуть, що можна грабувати, та головне — принес­ти в церкву дари.

У нас навчіться! В нас дери.

Дери та дай,

І просто в рай.

Хоч і рідню всю забери!

За гроші все можна.

Які ще заслуги у колонізаторів? «Французів лаєм», тобто переслідується віль­ний дух французького просвітительства (Вольтера, Дідро). «Продаєм або у карти програєм людей... не негрів... а таких, таки хрещених... но простих. Ми не гіш- пани». Тут йдеться про те, що Микола І підписав трактат, в якому осуджувалися іспанці за работоргівлю неграми. Це було зухвалим лицемірством, бо, осуджуючи іспанців, які перепродали кілька тисяч рабів, цар дозволяв торгувати мільйона­ми кріпаків у себе вдома. Породистого собаку в Росії цінували вище, ніж кріпака. Врешті-решт, був «проданий» і сам Шевченко. Маска гуманності з коронованого ката була зірвана — український поет показав світові його справжнє обличчя.

Отже, злидні, безправ’я, насильство, продажність, темнота, переслідування передової думки та рабство — усе це притаманне царській імперії. Облудні ж ти­рани сміють називати себе справжніми християнами, «котрі малим ситі», все ро­блять по закону і показують сліпим «сонце правди». Яке жахливе лицемірство! Усі ці вислови: «милостиві ми», «благоденствує», «настоящі християне», «просвіщен- ні», — взяті Шевченком з імперських маніфестів, надають творові виразного сар­кастичного забарвлення. Ледь дослухавши таке хизування, поет вибухає гнівом і називає цих хвальків справжніми іменами: «суєслови, лицеміри. Господом про­кляті». І як висновок — вирок від імені народу звучить:

Ви любите на братові Шкуру, а не душу!

Звертаючись до Христа, Шевченко запитує, за кого ж розіп’явся Син Божий. Адже самі священики насміялися з Його вчення: проповідуючи «не убий», вони освячують масове вбивство, благословляють військо на справу закабалення наро­дів. А солдатів змушували проголошувати молитву за царя, щоб Бог дарував пере­могу у війні «православному царю-батюшці». Свою колонізаторську політику на Кавказі царизм здійснював ціною багатьох тисяч людських жертв, ціною глибо­кого народного горя.

Лягло костьми

Людей муштрованих чимало,

А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить в сльозах удов’їх...

І Яків де Бальмен, змальований у поемі як жертва царизму:

Не за Україну,

А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну.

Отже, у поемі «Кавказ» Шевченко таврує засобами сміху брутальну, зухвалу, антинародну політику царського уряду як всередині Росії, так і за її межами у ви­гляді посягань на чужу територію.

В образі колонізатора, який веде монолог з горцем, ми, звичайно, бачимо ро­сійського царя Миколу І, який недоречно хвалиться тим, чого порядна людина може тільки соромитися.

Рассказать друзьям, чтобы не совпали сочинения!
Рассказать
Категория: 9 клас | Добавил: 00dima (19 Октябрь 2016) | Просмотров: 14 | Рейтинг: 0.0 /0
Перейти на главную страницу
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Allcompositions © 2016