Суббота, 03 Декабрь 2016, 21:46
Приветствую Вас Гость | RSS

ВСЕ СОЧИНЕНИЯ

Loading
Меню сайта
Предметы

 

Форма входа
Статистика

Онлайн всего: 24
Гостей: 24
Пользователей: 0


Сочинения

Главная » Сочинения » Українська мова та література » 10 клас Добавить сочинение

Трагедія любові й занепад людськості (за оповіданням Б. Грінченка «Каторжна»)

Кінець XIX — початок XX століття. Суспільство живе передчуттям великої кризи, яка й справді не змусить на себе чекати. Криза в суспільному та політич­ному житті цілих народів, занепадницькі настрої в мистецтві, стрімкий розвиток техніки, наукові відкриття, наслідки яких ще неможливо передбачити. У людини виникає відчуття того, що часу стає дедалі менше й менше. Розвиваються техно­логії інформаційні — пришвидшується темп життя. У літературі в цей час деда­лі більше уваги приділяється малим жанровим формам. Оповідання, новели, на­риси, образки, вірші в прозі... Зрідка з’являються повісті, ще рідше — романи, поеми. Серед представників українського красного письменства до малої прози схилялися Іван Франко, Василь Стефаник, Борис Грінченко. Останній і написав оповідання «Каторжна», охопивши в ньому ціле життя однієї людини.

У такому стислому словесному обсязі письменник порушив та розкрив не одну універсальну, світову, загальнолюдську тему. Перше, що впадає в око, — це, звичайно, проблема любові. Далі суміжна із цією тема людської взаємоповаги, то­лерантності, про які так легко говорити словами, але так важко довести їх своїми вчинками. Навіть ідея патріотизму пронизує цей твір тонкою ниткою, втілившись у традиційному образі-символі калини та значною мірою й у долі самої дівчини.

У дивному світі жила мала Докія. У дивному й страшному. Немовби перейня­ла на себе прокляття, яке несла на собі її матір — стала такою самою, та навіть гіршою вигнанкою у власній родині. Обидві вони ніколи не знали щастя сімейно­го, ото тільки сядуть поплакати разом — от і все щастя...

І зараз нерідко трапляється з дітьми така біда — після якоїсь страшної події вони немовби випадають з процесу життя, відчувають себе зайвими у родині та серед однолітків. І їх також сприймають як чужих. Такі звідусіль виштовхнуті, по­збавлені дитинства діти стають в опозицію всьому світові, інколи божеволіють, інколи чи намагаються, чи справді накладають на себе рукн. Інколи йдуть на зло­чин — ідуть зі злою радістю помсти у серці.

Що знала мачуха Докії про любов? Вона знала, що йде на господарство, що чоловік її, хоч і не принц, хоч і частенько заглядає до жида, але принаймні не го­лота. Може, навіть кохала його на свій манер. Може, навіть до Докії ставилася спочатку приязно, аж доки не помітила той вовчий погляд дівчинки. То, може, Докія сама винна у тому, що її били, у тому, що її не сприймали за людину? Тре­ба було сумирно стати до роботи, як стає наймичка. Як стає худоба. Треба було забути бідну свою матір, замінити в своєму серці її образ на образ іншої жінки.

Так, семирічна дівчинка винна в тому, що не змогла цього зробити, що її малень­ке серденько ще не розуміло: любов між людьми — то фікція, наступати на лю­бов можна!

А хто така для мачухи ця Докія? Залишок попередньої сім’ї чоловіка? Але ж вона тепер хазяйка під цим дахом! То нехай це нікчемне створіння знає своє міс­це. І їй, мачусі, невтямки, що одним махом вона придбала собі ворога і зруйну­вала чуже життя. І коли била дитину, то вважала, що це вона її «вчить»... І Докія старанно вчилася бути «каторжною», ховала від цих безжалісних людей свій внут­рішній світ, що потерпав без любові, без ласкавого слова. Зазвичай дитячі почут­тя щирі — діти ще не вміють брехати. Вони щиро плачуть, щиро сміються. Докія щиро ненавиділа. Було в ній зло і на батька — чого узяв таку дружину, і на чужих дітей, що знущалися з неї, і на звідних брата й сестру — за те, що зайняли її місце в родині, та й просто за те, що вони мачушині діти.

Взагалі, щось символічне проглядає в цьому протистоянні Докії та її мачухи. Якщо перенести його на ширший план, можна замість дівчини уявити Україну, якою вона була наприкінці дев’ятнадцятого століття. А замість мачухи — всі ті сили, що придушували народ, руйнували його зв’язки зі світом і з власним корін­ням. З ними можна ототожнити Російську імперію, Австро-Угорщину...

Калина — традиційний символ України. Тільки поруч із кущем калини До­кія — справжня, до калини промовляє, як до живої особи, і з калиною плаче, як перше плакала з матір’ю. Тут, де ніхто не може її відшукати, бере вона сили для щоденної боротьби з ворожим світом.

Але завжди знайдеться хтось готовий видати твою таємницю ворогові. Так, за наклепом, було розігнане Кирило-Мефодїївське товариство та багато інших. І діти мачухи, яких змалку вчили ненавидіти звідну сестру («Бий кулачком, ку­лачком її...»), радісно, з відчуттям виконаного обов’язку, розповідають матері про схованку Докії. Мачуха рубає Докійчину калину — і разом із тим руйнує її остан­ні зв’язки з минулим. Так в українській дійсності дев’ятнадцятого століття запе­речують існування української мови та забороняють писати й друкувати нею. Так відривають інтелігенцію від народу...

І Докія залишається зовсім сама, «без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини...» Тільки в самотніх співах знаходить вона від­раду. І ще... Знову в коханні? Після того, як життя відіпхнуло від неї усіх, хто міг бути прихильний (та вона й сама добряче задля цього попрацювала)?

Та навіть кохання в неї таке геть непевне, і ми, читачі, відчуваємо, що закін­читься воно трагедією... Ким вона була для Семена? Так, чергова забавка, гар­на красива дівчина. Докія ж уся віддалася почуттю, інакше вона не вміла. А як її знову зраджено — жорстоко зраджено останню надію її життя — то й помста її буде великою й жорстокою. Та чому Докія цього разу не помстилася, як заду­мала? Чого кинулася гасити полум’я? І тут ми дізнаємося, що насправді дівчина була прихильна ще до однієї людини, до маленької Саньки. Вона єдина не нази­вала її каторжною, любила Докію щирою любов’ю. Єдина істота в цілому світі. То й вона мусить згоріти?

Борис Грінченко — видатний психолог. З усією правдоподібністю показав він пекельне життя вигнанця, особистості, що повстала одна проти цілого світу. Тро­хи нагадує ця історія життя Чіпки Варениченка — вочевидь, тією самою «пропа­щою силою» була Докія. Але на відміну від Чіпки, в неї стало сили побороти свою злість проти світу задля однієї дорогої їй людини.

Рассказать друзьям, чтобы не совпали сочинения!
Рассказать
Категория: 10 клас | Добавил: 00dima (17 Май 2016) | Просмотров: 587 | Рейтинг: 0.0 /0
Перейти на главную страницу
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Allcompositions © 2016