Воскресенье, 04 Декабрь 2016, 16:18
Приветствую Вас Гость | RSS

ВСЕ СОЧИНЕНИЯ

Loading
Меню сайта
Предметы

 

Форма входа
Статистика

Онлайн всего: 86
Гостей: 86
Пользователей: 0


Сочинения

Главная » Сочинения » Українська мова та література » 11 клас Добавить сочинение

Художнє осмислення чорнобильської трагедії у поемі і. Драча «Чорнобильська мадонна»

Мабуть, найбільшу насолоду і радість, найпалкішу любов до рідного краю, до життя викликає спілкування з природою. Вона завжди чарувала нас, хвилювала й хвилює кожну людину. Шепіт голубої води, зелених дібров, спів дзвінкоголо­сих пташок, запах і розмаїття квітів — усе це дорога серцю, незрівнянна природа рідного краю.

Природа і матір — невіддільні. У кожного з нас залишився в серці дорогий куточок, де минуло дитинство: сонячний сосновий бір із суничними галявинами, стежина, обіч якої ростуть волошки й маки, і поруч з цим — лагідна материна піс­ня, руки, які пахнуть хлібом і м’ятою.

Духовний світ, духовна краса... Що це?

Кожен із нас відповість на це питання по-різному та неоднозначно. Світ, у якому ми живемо, — це світ різноманітних співвідношень і зв’язків. І те, що ми опинилися сьогодні віч-на-віч з такими бідами, як духовне зубожіння народу, за­непад культурної спадщини, руйнування природи, є наслідком розриву людини зі своїм духовним світом.

«Коли ми до природи не будемо милосердні, то вона нас з’їсть», — пророчі слова, бо люди живуть у нерозривному зв’язку з нею, і гублячи її, гублять і себе.

з появою ядерної зброї на нашій планеті поступово втрачається надія на мир­не та спокійне життя. Не врятують ні дорогі комфортабельні бомбосховища, ні супернадійні засоби захисту.

Чорнобиль — невеличке українське містечко, що потопає в зелені, у вишнях та яблунях. Здавалося, що тут гармонійно злилися краса поліської природи й схо­вані в бетон чотири блоки АЕС. Але наша пам’ять і пам’ять багатьох наступних поколінь знов і знов повертатиметься до трагічних квітневих днів 1986 року, коли ядерна смерть загрожувала всьому живому. Вирвавшись з-під влади недбайливих господарів, вона спричинила людські жертви, біль і спустошення.

Чи буде квітень, як завжди,

Дарунком весняної здоби.

Чи власним іменем біди Ми назвемо його — «Чорнобиль»? і досі запитуємо ми один у одного!

Колись, дуже давно, відомий поет Павло Тичина, перебуваючи на доядер- ній Чорнобильщині, писав про цю землю, як щедру на врожаї, гомінку в селян­ських турботах, де вирувало життя, що не вщухало часом і вночі... Це було колись! А нині поля й лукн, ліси й озера, річки й ставки Чорнобильщини тяжко вражені невидимою чорною хворобою.

Дичавіє земля, хоча ще квітують і родять сади. Але ніхто не споживає тих гір­ких плодів, ніхто не йде до лісу по його колись цілющі дари. Біда розчинилася в духмяному повітрі, у біло-рожевому цвітінні абрикосів, у воді сільських криниць, у молоці корів, та хіба тільки в цьому? Вона розчинилася в людях. Ця трагедія увійде в історію, як невигойна рана на тілі України. Надто дорого заплатили ми за Чорнобиль. За кілька днів людство зробило крок з епохи доатомної в епоху не­звідану.

І по-новому, гнівно, як вирок недолугості й безглуздю, звучать слова Ліни Костенко:

Загидили ліси і землю занедбали.

Поставили АЕС в верхів’ях трьох річок.

То хто ж ви є, злочинці, канібали?!

Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

Отже, справа не в атомі, а в душі кожної людини. Живі тому й залишаються живими, що вони своє слово й своє діло з’єднали з безсмертям народу. Як з’єднав все це талановитий український поет Іван Драч, творчість якого сконцентрова­на не на минулій, а на можливій майбутній війні, на загрозі атомного знищення людської цивілізації. Він ненастанно застерігає нас, малюючи моторошні видива атомних бомбардувань Японії, безкрилі вітри збожеволілих чайок над острівцями, де відбулось випробування зброї масового знищення. Можливо, глибше за інших майстрів слова поет відчуває зв’язок совісті віків із силою суспільства, яке й наро­джене для того, щоб врятувати людство від нескінченних воєнних пожеж.

Може, вперше у світовій філософській ліриці Іван драч поставив питання, чи правомірний розвиток наукової думки, якщо його наслідки використовуються для винаходів знарядь масового вбивства? І сам на це питання відповідає у своїй по- емі-трагедії «Чорнобильська мадонна», стверджуючи:

За мудрість всесвітню дурних академій

Платим безсмертям — життям молодим...

Безумовно, велика й чарівна та країна, з якої виходять усі люди. З неї вихо­дять, а назад не повертаються. Називається вона країною Дитинства. Там почи­нається людина, її почуття: любов, співчуття, милосердя. Від материнського тепла проростає любов до землі, до людей.

Жінка, яка чує перший подих своєї дитини, та жінка, яка чує останній її по­дих, — дві різні людини. Різні — як щастя і горе, добро і зло, життя і смерть. Та обидві вони злилися в єдиному слові — мати.

Читаючи поему «Чорнобильська мадонна», бачиш перед собою страшні й тра­гічні долі жінок:

Від Вишгородської мадонни і до Сикстинської,

Від Марії Оранти і до Атомної японки...

Що відчували вони, що пережили героїні цієї скорботної пісні?

 

Куди ходили босі материні ноги, що шукали в саркофазі, мабуть, образ сина, чия душа гукала в чорну прірву. Чому залишилася інша стара мати на зло своїм синам у цьому пеклі, закутавши себе й корову в целофан?

 
  Подпись: Де знайти кілометри целофану На рукотворне Київське море, -


знову запитує автор.

Чи зможе народити здорову дитину чорнобильська трактористка, яка щодня ковтає пилюку з радіонуклідами? Мабуть, ні!

Як не згадати хрещатицьку мадонну, яка народила мертву дитину:

Ти — збожеволіла. З лахміття ляльку ти Несеш — куди? Хіба в психіатричку?!

Навіть стару матір нікому поховати! Вона вже й могилу для себе видовбала за місяць, труну приготувала, хліба напекла... Залишилося тільки поховати, але вона ще жива, силоміць п’є отруєну воду, чекаючи смерті:

Дай ще води ковтну.

Ковточок ще. Ковток.

Як жити далі, до чого прагнути, бо:

На вічній дорозі розіп’яті ми...

Людина, на жаль, смертна. І кожен із нас має свій час на цій землі. Попере­ду — безліч проблем, гори знань, підкорювати які — нелегко. Але робити це тре­ба, щоб не бути викинутими з життя.

Тож настав час людству зупинитися, озирнутися довкола, побачити над собою золоті зорі, синє небо, прислухатися до співу птахів, замислитися над своїм при­значенням на Землі, захистити природу. Щоб завжди милував око спокійний чор­но-білий лелека над стріхами людських осель!

Рассказать друзьям, чтобы не совпали сочинения!
Рассказать
Категория: 11 клас | Добавил: 00dima (20 Ноябрь 2016) | Просмотров: 4 | Рейтинг: 0.0 /0
Перейти на главную страницу
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Allcompositions © 2016