Вторник, 17 Октябрь 2017, 22:26
Приветствую Вас Гость | RSS

ВСЕ СОЧИНЕНИЯ

Меню сайта

 

Предметы
Форма входа
Статистика

Онлайн всего: 30
Гостей: 30
Пользователей: 0


Сочинения

Главная » Сочинения » Українська мова та література » 11 клас Добавить сочинение

Мати

Мама... Заплющ очі, прислухайся. І ти почуєш мамин голос. Він живе в тобі, такий знайомий, рідний. Його не сплутаєш з жодним іншим! Навіть коли ста­неш дорослим, завжди пам’ятатимеш її ніжний голос, ласкаві руки, лагідні очі. Мама подарувала нам життя, навчила говорити і запалила у серці вічне світло

пісні. Тому з цим образом пов’язане усе найдорожче для нашої душі. Це рідний дім, яблуні і вишні в цвіту, журлива річка, запашний луг — усе те, що зветься Батьківщиною.

Любов до матері надихала багатьох письменників на творчість. Т. Г. Шев­ченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері. Образ жінки- коханої, жінки-матері часто уявляється поетом в образі зорі. Коли жінку при­нижують, знущаються з неї, порядна людина мовчати не може. Не мовчав і поет.

Доля кріпачки у Шевченкових творах завжди трагічна, бо такою вона була у жінок в поетовому житті. Це і його рідна мати, яку передчасно «у могилу нужда та праця положила», це його рідні сестри: Катря, Ярина та Марія, оті «голубки молодії», у яких «у наймах коси побіліли» («Якби ви знали, паничі...»). Отже, жіноча недоля була для Великого Кобзаря не лише загальнонаціональною, а й особистою трагедією.

Мати з дитиною завжди були для Шевченка найсвітлішим образом, естетич­ним уособленням краси, ніжності й благородства. Материнська любов Ганни з твору «Наймичка» така могутня, що ця жінка все своє життя терпить найбільшу муку для матері — живе поряд із сином і не сміє зізнатися йому, що вона його рідна мати.

Від Шевченка українська поезія протягом віків співала і співає величальну пісню матері. Бо ж мати — це втілення краси світу, його сонячності, безмеж­ності, життєдайності, незбагненності. Мати вчила і вчить нас! У кожної людини вона є початком життєвого шляху, початком доброти і совісті.

Материнській любові і відданості, материнській печалі і величі Малишко при­святив «Пісню про рушник». Мати проводжає свого сина у далеку дорогу. У погля­ді її — тривога і смуток, надія на щасливе майбутнє сина, побажання йому добра у невідомім краю. Мати «ночей недоспала», рушник синові «на щастя, на долю дала».

Любовно вимальований портрет матері:

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Мати журиться, розлучаючись із сином, але вірить у його світлу долю, і цю віру поет втілює в образі вишитого рушника, що символізує життєвий шлях лю­дини і материнське благословення.

Малишко любив свою матір, а в ній — своє походження, рід, дар. Батьків­щину. Ця любов була, мабуть, найголовнішим джерелом його творчості, вона надавала йому натхнення і нагадувала, в ім’я чого він працює, була суттю його мислення.

Ким би ми в житті не стали, на яку б висоту не піднялися, ми завжди будемо пам’ятати про мамину справедливу науку, її серце, віддане дитині.

У поезії «Лебеді материнства» В. Симоненко змальовує образ матері. Вічно заклопотана, завжди в турботах про своїх дітей, для яких дитинство, її піклуван­ня здається чарівним видінням:

Заглядає в шибку казка сивими очима.

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Бачимо, як танцюють лебеді в хаті на стіні, як лопочуть «крилами і рожевим пір’ям», чуємо неньчине благання, аби тихі зорі опускалися під вії синові. Увесь світ в очах матері фантастичний. Ми відчуваємо материнську ласку і турботу про малого сина. Минуть роки, життя нові поставить вимоги, нові клопоти обсядуть людину. Але за сином «завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата». І де б ти не був, любов матері буде завжди тебе супроводжувати.

Усім найкращим, що є в моїй душі, я завдячую мамі. Вона навчила мене ці­

 

нувати хліб і сіль, піднімати з підлоги ненароком випущену крихту, бути чес­ною і роботящою.

Перемога

Для нашої Батьківщини 9 травня завжди буде святом.

Давним-давно зарубцювалися рани війни, але не слабшає біль втрат у бага­тьох родинах. Вицвіли фотографії, які дбайливо зберігаються в засклених рамках і сімейних альбомах, пожовкли аркуші листів, надісланих з фронту, похоронки... Але в кожного з нас є таке, що його не забути, воно назавжди вкарбувалося в нашій пам’яті — священне і дороге, бо нерозривно пов’язане з великою бороть­бою за честь і незалежність нашої Вітчизни. Це почуття органічно злите з на­шою безмежною і палкою любов’ю до Батьківщини.

Останнім часом я часто думаю, скільки крові треба було пролити й скільки людських страждань треба було знести, щоб ми могли спокійно спати, навча­тися і жити.

Народ безсмертний, і безсмертні герої, що склали голови за його свободу. Такого висновку доходить П. Тичина в поемі «Похорон друга»:

Усе підводиться, встає й сміється.

Усе в нові на світі форми переходить.

І мертвому тобі — живих нас не убить.

Тема війни хвилювала багатьох письменників. У своїх творах вони зобража­ли всі жахи війни, підбадьорювали народ, вселяли надію на перемогу. Напри­клад, у творі Остапа Вишні «Зенітка» розповідається про діда Свирида, який один вбив двох німців і старосту. Дідові вила здалися ворогам зеніткою. Свирид не злякався, а думав лише про те, що перед ним кривдники його рідної землі.

Темі війни О. Вишня присвятив такі твори, як «Ленінград і ленінградці», «Герої города-героя». Автор розповідає про Ленінград і його відважних жителів, які захищали своє чудове місто.

Страшною ціною було куплено визволення людства від фашистської чуми. З кожних ста юнаків 1924 року народження живими лишилося троє.

«Ми переможемо! Ми бачимо перемогу!» — кричали під Севастополем п’ятеро безсмертних, кидаючись з гранатами в руках під танки ворога. І піді­рвалися з ними. Вибух той почули люди в усьому світі. Про цей героїчний вчи­нок наших бійців я прочитала у книзі П. Чемериса «Легендарний Севастополь». Шлях наших армій не був позначений ні шибеницями, ні концтаборами, ні фа­бриками смерті... Нас чекали, за нас молились.

Давно відгриміли останні залпи гармат, зарубцювалися рани на українській землі, та роками не стерти в пам’яті народній ратні подвиги героїв. Про них нам нагадують пам’ятники бойової слави, обеліски, братські могили, вулиці і площі, названі на честь переможців.

Лежать наморені солдати,

а не проживши й півжиття!

Так пише Ліна Костенко у вірші «Тут обелісків ціла рота».

І наш святий обов’язок, вітаючи один одного зі Святом перемоги, завжди пам’ятати про тих, кого немає поряд з нами, хто загинув на війні, піклуватися про тих, хто пройшов цю страшну бойню і дожив до наших днів.

 

Рассказать друзьям, чтобы не совпали сочинения!
Рассказать
Категория: 11 клас | Добавил: 00dima (02 Май 2017) | Просмотров: 87 | Рейтинг: 0.0 /0
Перейти на главную страницу
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Allcompositions © 2017